Глава 5. Грозовий ліс.

Відтоді щосереди діти збиралися на горищі для полуденного читання. Вони сідали рядком, як це часто бувало, і Емілія з особливим благоговінням розгортала хрусткий аркуш паперу.

Пропустивши  рядки, які призначалися лише їй, вона приступала до читання:

–  «Як тільки сонце з’явилося над горизонтом, Міллі і Трі спустилися з пагорба і знову заглибилися в ліс. Але цей ліс був не таким, як той. Він справляв враження звичайнісінького, якби не низько нависле над ним грозове хмаровиння.

Дерева щільно тулилися одне до одного товстими стовбурами, а в їхніх кронах зблискували блискавки і гуркотів грім.

–  Оце негода! – поскаржилася Міллі. –  І пощастило ж нам втрапити у грозу!

Як і будь-яку іншу маленьку дівчинку, її турботливі батьки вчили, що, потрапивши під дощ, у жодному разі не можна ховатися під високими деревами. Не приведи Боже, в стовбур вдарить блискавка і вб’є людину на місці. І, звичайно ж, вони пригадували безліч історій про те, що таке траплялося, коли хтось виявляв необережність або був надто забудькуватим, аби пам'ятати це елементарне правило.

Але ж як можна не ховатися під деревами, якщо вони ростуть так щільно? Багаторічні дуби та осики, клени та ялинки нависали над Міллі, як і сама грозова хмара, від якої не було жодної можливості сховатися! Та й сам дощ не був звичайним. Він сипався з неба дрібним піском, був сухим і теплим.

– Це Грозовий ліс, – пояснила Трі. –  Від негоди в ньому не сховатися. От би розшукати стежку і йти прямо, нікуди не звертаючи. Адже просіки від того й з’являються, що ними ходять ті, хто знає, куди йде.

Але стежки ніде не було видно, і незабаром подорожні забрели в таку непролазну хащу, що небо зовсім зникло з очей. Гілки густо спліталися над їхніми головами, але дощ просочувався поміж зеленим листям і сипався Міллі за комір.

–  Глянь! Он там, вдалині! – раптом вигукнула вона, вказуючи пальцем у саму гущавину.

А й справді: між широкими стовбурами жовтів вогник. Зрадівши, вони полинули до нього, як легкокрила міль на світло нічної лампи і дуже скоро опинилися біля маленької дерев'яної хатинки, на диво доглянутої та обжитої.

Трі безсоромно загупала кулаками у двері, і ті відчинилися.

– Ох, бідолашні! Потрапити під таку зливу! –  сплеснула руками жінка, що визирнула з-за них. –  Ви, мабуть, таки понабиралися піску!

– Можливо, зовсім трохи…, –  зніяковіло відповіла їй Міллі.

–  Тоді хутчій проходьте всередину, –  суворо наказала жінка.

Сказавши так, вона впустила обох у будинок і посадила за стіл. Як і в замку на пагорбі, він ряснів  стравами, і Міллі це неабияк налякало: могло бути, що і в цієї гостинної господині собаки відібрали ноги. Однак сумніви її швидко розвіялися, коли вона побачила, як та вправно кидається з боку в бік, упадаючи біля гостей. Один за одним вона діставала з печі гарячі горщики і ставила їх перед зголоднілими гостями.

– Це все для нас? – здивувалася Міллі. Правду кажучи, вона потайки сподівалася, що їй перепаде хоч би шматочок.

– О ні, – розчарувала її господиня. – Це все для них – Білої і Чорної Дам. Звичайно, якщо вони зволіють завітати  цієї ночі до моєї скромної господи. Зазвичай саме так вони і  роблять перш ніж далі прямувати  дорогою…  Та ви пригощайтесь. Беріть усе, що вам до вподоби. Наїдків вистачить на всіх.

Подякувавши за люб'язне запрошення, Міллі насамперед взялася за макові пироги, а вже  потім за присмалену баранячу  ногу. Вона їла й їла, запиваючи молоком з великого глиняного кухля, і не могла зупинитися. За час поневірянь вона нагуляла такий  апетит, що  віддала б за ситну вечерю душу.

Якийсь час вона не могла думати більше ні про що, крім їжі, і тільки наситившись, почала розпитувати:

–  То хто ці дами, про які ви говорили?

–  А ви, хіба, не знаєте? Духи-хранителі цієї землі, – клопочучись біля вогню, відповіла їй жінка. – Де б не з'являлася наша люба Королева, вони завжди супроводжували її. Але відтоді спливло багато часу. Ніхто з підданих давно не бачив Її Величність, ось духи і розсіялися по світу. Вони тиняються на самоті, розшукуючи свою пані, але щовечора зустрічаються тут, за цим столом, аби поділитися тим, що бачили.

– Значить, вони й досі не знайшли її? –  запитала Трі, набиваючи щоки.

– Ні. Хоча я вірю, що одного  дня Королева повернеться, і всі ми станемо трішечки щасливішими. Адже ніхто не знає, скільки ще дано проіснувати цьому світу у благодаті без її доброти та мудрості.

–  Напевно, вона скоро знайдеться, –  втішила добру жінку дівчинка. А сама подумала: авжеж було б погано, якби англійська королева раптом зникла. Усі її піддані неодмінно відчули б глибоку зажуру.

–  Дуже на це сподіваюся, –  з сумною усмішкою промовила жінка. – А тепер я вас сховаю, бо  зустрічатися з Дамами часом дуже небезпечно. Якщо хтось незумисне  вгледить Білу, того здолає смуток. Кажуть, достатньо одного її дотику, щоб людина забулася сном.

– А Чорна?

–  Колись вона вміла виконувати бажання. Але тепер вимагає за це таку високу плату, що ніхто не насмілюється в неї нічого просити, –  пояснила господиня. – В усякому разі слід бути шанобливими з обома.

–  Але чому Королева оточила себе таким небезпечним поштом? Невже у неї погана вдача чи то, може, вона немилостива? – запитала Міллі.

–  Авжеж ні! Вона настільки милосердна, що добротою своєю зцілює все і всіх, –  промовила жінка. –  А тепер хутчіш ховайтеся у комору! Хто знає, що може статися, якщо вони побачать вас тут.

Провівши гостей у темну комірчину, вона   посадила їх на мішки з сушеницею.  І хоча там не було дверей, а лише завіса із грубого рядна, мандрівниць зовсім не було видно. Тож якби не малесенька дірочка, яку, певно, прогризли миші, вони й поготів не звідали про те, що  відбувалося у кімнаті.

Та от двері хатинки розчахнулися і в світлицю з запаленим ліхтарем увійшли дві жінки. Одна з них була бліда, як зимовий місяць. Її довгі білі коси  спускалися до самого поясу, а голову вкривала біла вуаль.