Глава 4. Замок на вершині пагорба.

Порада, справді, слушна. Але вона трохи спізнилася. Переїхавши на нове місце, Емілія відразу обросла знайомствами. Семмюель та Аделіна були найкращими друзями, яких тільки можна побажати. Вони любили Міллі, як рідну сестру, і завжди ділилися з нею найпотаємнішим. У свою чергу юна Міллі перейнялася до них такою теплотою, що розповідала про все, що відбувається в будинку, і навіть переповідала розмови слуг, про які, як годиться, хазяям знати не варто. Весь вільний час вони проводили разом, часто збираючись на горищі і просиджуючи в скромній кімнаті цілий день до самого вечора. В усьому великому будинку не знайшлося іншого місця, яке дітям подобалося б більше, і де їх часто заскочували за іграми або ж тихою бесідою.

На ту хвилину, як Емілія дочитала листа, Аделіна і Семмюель повернулися з уроку верхової їзди. Щоки їх розчервонілися від швидких верхогонів, а коліна тремтіли від напруги. Дочекавшись, коли вони переодягнуться, Міллі сама покликала обох нагору, пообіцявши розповісти щось таке, від чого вони обов'язково прийдуть у захват.

–  То про що мова? –  допитувалася Аделіна, сидячи на підлозі і накладаючи ложкою густий яблучний джем з банки в мілке порцелянове блюдце. Якби хтось із дорослих застав її за цим заняттям, то нагадав би юній пані, що до обіду не так вже й далеко, і вона ризикує перебити собі апетит. Але Аделіна була сміливою дівчинкою, і, роздавши всім, хто зібрався в піддашші, по круглому печиву, запросила вмочати його в солодке варення.

–  Нещодавно я сподівалася відвідати Блекторн, щоб побачитися з моєю милою бабусею, –  зізналася Емілія. – Але батьки відмовилися брати мене із собою. Тож я майже не тямила себе від розпачу, коли отримала  втішний лист. У ньому бабуся пообіцяла розповісти дивовижну історію.

–  Уявляю, як довго в наш час йдуть листи! –  вигукнула Аделіна і багатозначно глипнула на брата. – Думаю, ми її так і не почуємо!

–  Навпаки, –  заперечила їй Міллі. –  Я вже маю дві частини і, склавши їх докупи, збираюся переказати вам.

–  Справді? –  зрадів Семмюель. –  Я хочу послухати. Розкажи нам, Міллі!

–  У ній є чудеса? –  запитала Аделіна.

–  Такі, про які ви ніколи і ніде не чули раніше, –  переконливо промовила Емілія.

–  Що ж... я б із задоволенням послухала, але, боюся, дослухавши до середини, ми ніколи не дізнаємося кінця.

–  Все одно! Нехай почне, а потім подивимося, –  надихнувся хлопчик.

–  Ви даремно переживаєте, –  заспокоїла їх Міллі. – Якщо вже бабуся щось пообіцяла, вона завжди дотримає своє слово.

–  Аж буває, що дорослі обіцяють, але не виконують обіцяного, і нам, дітям, від цього стає прикро, –  заперечила дівчинка. – Я чула, що стара місіс Ховард хвора, і їй важко тримати в руці перо.

Міс Голдсворд й справді виглядала дещо  спантеличеною, але, раз надихнувшись, Емілія не звернула на те уваги. Тим більше, що Семмюель дивився на неї відданим і спраглим поглядом, вимагаючи хоча б почати.

–  Якщо це правда, мені про це ніхто нічого не казав, –  стурбувалася Міллі.

– Тоді й мені, мабуть, не треба було говорити, – зізналася Аделіна. – Але ж ми з тобою – найкращі подруги, і не  тримаємо одна від одної таємниць.

З тим вона відкусила шматочок печива, залишивши на губах яскравий коричневий слід.

– Що ж, якщо початок історії покладено, нехай буде так, як хоче Семмюель, –  нарешті здалася вона, і Емілія почала свою розповідь.

«Не так давно на білому світі жила дівчинка на ім'я Міллі Гоббс. Їй було трохи більше шести років. Вона жила на фермі зі своїми батьками і знала про цивілізований світ ще менше, ніж ми знаємо зараз...»

Поволі вона розповіла все, що знала і встигла прочитати. І на той час, як варення в блюдечку закінчилося, брат і сестра сиділи з задумливим виглядом, перебираючи в пам'яті почуте.

–  Яка дивна історія, –  зауважила Аделіна, –  дуже хочеться почути, чим вона закінчиться. І чи може таке статися, що всесвіт не один, але їх більше, і те, що просочується крізь вузький прохід з одного, неодмінно потрапляє в інший. Недовго дійти думки, що все, що губиться в нашому світі, потрапляє в той, який суцільно складається із втрачених речей.

–  Так, але що буде, коли годинник  перевернеться? Чи не потраплять з того, чужого світу до нас речі, про які ми зовсім нічого не знаємо? –  запитав Семмюель. –  Вони можуть бути смертельно небезпечними!

–  Думаю, таке може статися тільки в казці, –  розважливо відказала міс Голдсворд, –  а у реальному світі ніколи не трапляється. Хоча, тутешні болота  рясно вкриті росянками. Ці рослини такі ж ненажерливі, як і ті, про які ти розповідала. Дарма що ніколи не набувають форми з'їденої ними жертви. Вони звичайнісінькі. Ах, як би я хотіла й справді оселитися у світі, де клени нагадують крісла-гойдалки! Я розгойдувалася б у них без упину!

–  Дурниці! –  заперечила їй Міллі. –  Неможливо бути щасливим у світі, де тобі постійно загрожує небезпека. Мабуть, від такої напруги може розболітись голова, – припустила вона.

– А я думаю, у небезпеці є щось привабливе, – підтримав розмову хлопчик.

– Ти верзеш бозна-що, – не погодилася з ним сестра. – Все, що приносить людині задоволення, загрожує її здоров'ю. Так каже наша гувернантка міс Сімпсон. Тому від спокус треба триматися якомога далі.

Обговоривши все важливе, діти нарешті розійшлися, і Міллі залишилася зовсім одна. Відшукавши в старій скрині, де зберігалися різні потрібні речі, клаптик паперу та майже порожню чорнильницю, вона почала писати:

«Люба бабусю! Випадково дізналася, що ти не здорова. Ах, і чому я не можу бути з тобою поруч тоді, коли ти так потребуєш моєї любові і турботи? Усвідомлювати це надто гірко, і знала б ти, як я сержуся на своїх батьків за те, що вони не наполягли взяти мене із собою! Бажаю тобі якнайшвидшого одужання і цілую міцно!»

На жаль, чорнил вистачило всього на кілька рядків – висловити занепокоєння та жаль з того приводу, що проти свого бажання Емілія має залишатися у Хайгемптоні. Та й не могла маленька дівчинка самовільно поїхати з міста. Втім, їй хотілося зробити саме так, але, на жаль, вона була надто слухняною.