Глава 3. Трі.

«Допитливість завжди заслуговує на схвалення, – незабаром відповіла їй бабуся. – Але у світі існують такі місця, куди краще не зазирати. Для людей вони небезпечні й їх відвідини не віщують нічого доброго.

Тож годі зволікати! Повернімось до нашої історії, бо до кінця оповіді ще  далеко.

Чи доводилося тобі, дитино моя, колись відчувати на собі чужий пильний погляд? Ні? Присягаюся, він такий самий відчутний, як і звичайний дотик. Він може вивести людину з найглибшого сну, не кажучи вже про те, щоб відлякати легку дрімоту.

Наша хоробра Міллі прокинулася раптово, а, розплющивши очі, побачила перед собою небачене досі створіння: воно було одного з нею зросту, мало три ноги, три руки і три ока, якими витріщалося на дівчинку. Шкіра його була бузкового кольору, а на лобі стирчали три довгі загнуті роги.

Воно зовсім не соромилося своєї голизни й зацікавлено тяглося до Міллі, щоб помацати її за волосся.

Скрикнувши, дівчинка відсахнулася, схопилася з місця і сховалася за спинку крісла-гойдалки.

– Що ти таке? – обережно визираючи з-за зеленої перепони, запитала Міллі.

– Мене звуть Трі, – вимовила істота.

– Ти живеш тут?

– Тут і там, і всюди, – махнула в бік густих заростей Трі. – Весь ліс у моєму розпорядженні. І якщо ти гратимешся зі мною в піжжмурки, так і знай, тобі не переграти мене. Мені відомі тут  кожна купинка,  кожне дупло, де можна сховатися.

– Але я не хочу грати, – посміливішавши, Міллі залишила своє укриття, але наближатися до таємничої гості все ще побоювалася.

– Чого ж ти хочеш? – насупила брови Трі.

– Хочу знати, де я опинилася. Тут усе таке незвичайне, а я навіть не розумію, як сюди потрапила.

– Все якраз навпаки, – не погодилася  Трі. – Ліс звичайнісінький і дерева теж. Прокинувшись ранком, я не помітила жодних змін. Можеш мені вірити, я придивлялася дуже пильно, бо варто заґавитися – і раз! –  вона гучно ляпнула в долоні.

Злякано відступивши на крок, Міллі, проте, швидко опанувала себе.

– Що станеться, якщо заґавишся? – сторожко спитала вона.

– Хіба тобі невідомо? – недовірливо підняла бузкові брови Трі. –  Ліс швидко прибере тебе до рук!

–  Ото вже зовсім недоречно, –  розсміялася Міллі. – У дерев немає рук.

–  Ти тут – єдина недоречність, –  наїжачилася Трі. –  Досі з неба падала усяка всячина, але ще ніколи маленькі недовірливі дівчатка. Буває, сидиш собі, а тобі на голову звалюється набита вугіллям праска. Втратиш пильність, і вона вмить розчавить тебе в коржик!

– Хіба речі  падають людям на голову отак, з доброго дива? – засумнівалась Міллі. – Щоб щось упало, його неодмінно треба скинути згори…

–  Певно, місце, звідки ти з’явилася, настільки відстале, що людям, того й гляди, доводиться чекати, поки щось, що має звалитися згори, хтось інший має затягти нагору, –  зневажливо хмикнула Трі. – Я про такі чула. Зовсім інша справа тут: зголоднів –  сядь, відкрий рота ширше і просто чекай, поки щось саме в нього впаде.

–  Навіть якщо це щось зовсім неїстівне? – припустила дівчинка.

–  Нічого зовсім неїстівного не буває. Питання в тому, чи надасть воно тобі корисну якість або, наївшись, ти наживеш собі незручностей.

– Я таки зовсім нічого не розумію! –  вигукнула Міллі.

–  Хіба? – здивувалася її нова знайома. – Тутешній закон стосується всіх без винятку: МИ – ЦЕ ТЕ, ЩО МИ СПОЖИВАЄМО.

Сама по собі, думка була не нова. Колись її висловив знаменитий грек на ім'я Гіппократ. Будучи батьком медицини, він висловлював тверду впевненість у тому, що здоров'я людини пов'язане з тим, що та кладе собі у рота. Спробуй хтось поласувати  шматком гнилого м'яса або тухлим яйцем, незабаром опиниться на лікарняному ліжку. Але Трі розуміла цей вислів надто буквально. Вона натхненно розповідала Міллі про чудові перетворення, причиною яких могла стати ситна вечеря.

–  Лише глянь  на мене, –  говорила вона. – От уже вдалий приклад! Ти думаєш, мені з народження було подаровано все, що я маю? Аж ніяк! Усе це я здобула сама, дотримуючись суворої дієти.

– Якої дієти? – здивувалася Міллі.

–  Бачиш ондечки роги? –  і вона з гордістю вказала на страшні вирости на своїй голові. –  Якось мені пощастило пообідати двома вгодованими цапами, що звалилися з неба. Як годиться, у них мало бути по два роги на брата, але от біда: один зламався і замість чотирьох, я отримала три. Запитай мене, чи вважала б я за краще отримати глечик козячого молока? Авжеж ні! Яка від нього користь? Либонь, моя шкіра стала б білою, як кухонна сіль!

Трі широко посміхнулася, і тільки тепер Міллі помітила, як багато у неї в роті гострих, сяючих білизною  зубів. Стільки буває хіба що у хижих риб, яких навіть людям слід стерегтися.

– Поки ти зі мною, можеш не турбуватися. У тобі немає нічого особливого. Нічого такого, що мені стало б в нагоді, –  зітхнула істота. З цими словами Трі впіймала райдужну бджолу, що пролітала повз, і запхала її в рота, анітрохи не переймаючись через отруєне жало. Вона ретельно прожувала її і проковтнула на очах у здивованої дівчинки, а потім продемонструвала  голі лопатки, з яких стирчали дрібні бджолині крила.

– Ось як це працює, – пояснила Трі. –  Хочеш здобути щось нове, знайди це у когось іншого і з'їж його. По-твоєму, тутешні дерева завжди були такими? Хоча вони самі винні: кидаються на все, що звалюється з неба, і миттю проковтують. Як я вже казала, тут потрібно завжди бути напоготові, аби вони не прийняли тебе за небесне сміття. З’їдять й імені не спитають. Гамкнуть, так само, як гамкнули це крісло! –  і вона вказала на зелену гойдалку.

Бідолашна Міллі, до якої нарешті почала доходити суть справи, нині  озиралася  на всі боки не з захопленням, а з жахом. Раптом вона зрозуміла, що мало не стала безневинною жертвою лише тому, що мала необережність впасти з неба!

–  Який жах! –  вигукнула вона.

– Не те, щоб дуже, – не погодилася Трі. –  Хіба таке не коїться повсюдно?