Глава 2. Міллі Гоббс.

«Колись на білому світі жила дівчинка на ім'я Міллі Гоббс. Зараз вона уже доросла, але тоді їй було не більше шести років. Вона жила на фермі зі своїми батьками і знала про цивілізований світ ще менше, ніж  знаєш ти. Іноді, навідуючись у справах до міста, батько брав її з собою, і тоді Міллі тинялася вулицями, з відкритим ротом  витріщаючись на виставлений у вітринах магазинів крам. Та попри те, що вона не була обізнана щодо безлічі речей та явищ, міс Гоббс чудово вміла доїти корів і поратися зі свійським птаством.

Міллі вставала на світанку, вмивалася холодною водою, з апетитом снідала і виходила годувати гусей. Допомігши матері з чималим господарством і наносивши в будинок води, вона виганяла качок на ставок і, озброївшись довгою лозиною, сідала неподалік води на нагрітий сонцем пеньок.

Так вона могла просидіти хоч до самого вечора, спостерігаючи, як весело хлюпочуться птахи і щипають дзьобами дрібну ряску. Заздалегіть заховавши в рукав невеликий окраєчок хліба, дівчинка відривала від нього по крихті і кидала у воду. А коли від нього нічого не лишалося, ловила жаб і відпускала їх на волю. Це було набагато краще, ніж сидіти зовсім без діла.

Тільки раз Міллі зрадила своїй звичці, вкинувши одну з жаб у банку з прозорими стінками і прикривши її кришкою. Ох, знай вона, що жабам, як і всім іншим Божим створінням, треба дихати повітрям, вона неодмінно проробила б у кришці дірочку. Але, як тобі відомо, та, інша Міллі, ще багато чого не знала, а її батьки були надто заклопотані, аби про це розповідати.

– Я назову тебе Квакусем. Ти будеш моїм улюбленцем, – примовила вона, ставлячи банку на вікно біля ліжка. – Вдень я навчатиму тебе стрибати через мотузочку, а ввечері годуватиму жирними комарами, яких сила-силенна літає над нашим ставком. Все одно я плескаю їх намарно.

Того вечора Міллі довго спостерігала за нещасною істотою у банці, доки не заснула. А прокинувшись, побачила, що жаба лежить на спині і не рухається. Її маленькі перетинчасті лапки були складені на грудях, і ні черевце, ні міхур на товстій шиї більше не здіймалися.

Зрозумівши, що вихованець її помер, Міллі гірко заплакала. Вона була доброю дівчинкою і зовсім не мала наміру закатувати жабу до смерті. І хоч вона і не усвідомлювала своєї провини в тому, що сталося, а все ж відчувала себе якимось чином причетною до її смерті . Тому вона вирішила віддати покійній останню шану,  поховавши у старій коробці з-під печева, якою дуже дорожила.

Це була дуже гарна коробочка. На картонній кришці і такому ж картонному денці пурхали намальовані метелики, і перев’язана вона була зеленою атласною стрічкою. Витрусивши з неї  різнокольорові клаптики тканини, Міллі вклала туди Квакуся, вкрила строкатою ковдрою і навіть поклала з ним поряд маленький віночок, сплетений зі свіжих польових гвоздик. Відтак вона понесла коробку до ставка, розмірковуючи над тим, що якщо родичам покійного захочеться відвідати його могилу, вони не добиратимуться до неї аж надто далеко. Адже на зріст жаби дуже малі, і на те, щоб дострибати до фермерського будинку, кожній з них знадобився б цілий день.

Викопавши ямку недалеко від берега, дівчинка поклала в неї коробку і, зронивши кілька добрих слів про покійну, як це часто робив місцевий священик на сільських похоронах, почала її закопувати.

Міллі загрібала землю обома руками, але – о диво! – яма ніяк не наповнювалася. Скільки б дівчинка не накидала туди піску та трави, замість того, щоб обміліти, вона ставала все глибшою і глибшою. Нарешті вона стала такою глибокою, що маленька коробочка зникла з очей, і Міллі змушена була тягнутися за нею щосили. Не боячись забруднитись, вона лягла на землю і спробувала дістати до неї рукою, щоб забрати з непідходящого місця і перенести в інше. Але як тільки просунула руку в темну дірку, твердь дрібно затремтіла під нею, і пісок по краях почав обсипатися, затягуючи дівчинку вниз!

Ти, напевно, чула про сумнозвісну затоку Моркемба. Під час відпливу, коли море  відступає далеко від берега, вода, що залишилася, швидко просочується  в пісок, і горе тому, хто на нього ступить. Ноги в'язнуть у ньому, як у болоті, і не можуть поворухнутися доти, поки людина не потоне під час наступного припливу. Трапляється, голодні піски проковтують необережних подорожніх, і хоч би як  жертва не смикалася, а вибратися з них ніяк не може.

От і Міллі, яка досі ніколи про таке  не чула, попалася на той самий гачок. Можливо, саме на тому місці, де їй заманулося копати ямку, струменіло підземне джерело, і пісок, змішавшись з водою, провалився і потяг її вниз. Хоч би як, їй було всього шість рочків  і сил у неї вистачало лише на те, щоб безпорадно борсатися доти, доки земля не зімкнулась над її головою.

Чи треба згадувати, що того вечора в місцевому приході дзвонили у великий дзвін, бо, закінчивши роботу, батьки Міллі не знайшли її ні в будинку, ні на широкому подвір'ї, ні біля ставка? Багато людей вирушили на пошуки фермерської дочки, і шукали всю ніч до ранку, обходячи з ліхтарями околиці.

Ти, мабуть, зараз втираєш сльози, думаючи, що Міллі похована живцем і вже не дихає, бо дихати під землею неможливо. Якби так і було, це був би найжахливіший фінал історії, який тільки можна собі уявити. Але це зовсім не кінець, а початок дивовижних подій, які, згодом, сталися з маленькою дівчинкою.

Міллі не померла. Вона провалилася так глибоко, що якась інша дитина на її місці неодмінно перелякалася б. Але, як ти вже могла здогадатися, ця крихітка виявилася зовсім не з боязких, і щойно пісок почав сипатися їй у ніс і вуха, затамувала подих і пірнула в нього так, як пірнають у річку.

Насправді все сталося так швидко, що вона й схаменутися не встигла, як приземлилася на щось широке і пружне, вкрите м'яким пухом, а маленька коробочка гепнулася їй на коліна. Дівчинка жваво уявила, що лежить на пухкому килимі, які в казках часто виявляються самохідними, але насправді це був лише величезний листок небаченої рослини.