Пригоди Міллі в Країні Пісочного Годинника. Казка для дітей. Глава 1. Листи з Блекторна.

Присвячується Вірі Іванівні Крижанівській

За містом є будинки, на які,  раз глянувши, хочеться вигукнути: «Ах, який ладний будиночок!» Стіни їх чисто вибілені, на важких дерев'яних віконницях змійкою в'ється химерний візерунок, а дах викладений червоною або коричневою черепицею. Буває, біля самого входу є металева арка, влітку суцільно увита листям дикого винограду. Восени воно жовтіє, а потім обов'язково червоніє, раптом являючи замість зеленої брами пурпурову, пройшовши якою, ви обов'язково опинитеся в казці.

Навколо квітнуть маленькі доглянуті садки. Жовті нарциси, рожеві мальви, білі троянди, помаранчеві гербери та ніжно-кремові хризантеми купаються у променях сонця, змінюючи один одного відповідно до порядку цвітіння. Вони вітально махають зеленим соковитим листям метеликам, і ті сідають на них, міцно приклеюючись черевцями до солодких від нектару пелюсток. Оце так ласощі! Метелики п'ють і п'ють, п'яніючи від захоплення та насичуючи крихітні шлунки.

У такому будиночку з червонувато-коричневим дахом та білими стінами обов'язково живе добра бабуся. Весь день, сидячи біля вікна, вона плете довгим гачком тонке мереживо, а різнокольорові клубки ниток борсаються в кошику біля її ніг, як грайливі кошенята. Коли її охоплює нудьга, вона зазвичай розмовляє з квітами, і ті уважно слухають, щоразу киваючи великими головами у відповідь. Тільки людина обмежена, обділена фантазією, приймає цей жест за такий, що викликаний виключно  різким поривом вітру, бо сама вона й гадки не має  про те, що у кожної квітки, кожної билинки є душа і прагнення.

По неділях із відкритого віконця духмяніє здобою, а з димаря піднімається тонка цівка  білого диму. І якщо вам пощастить проходити неподалік і завітати до цієї доброї літньої пані в гості, ви, напевно, будете щедро обдаровані  солодощами. Їх буде так багато, що у вас навряд чи вистачить рук охопити величезний короб, де, загорнуті в чистий рушник, притискатимуться один до одного пиріжки з різним начинням.

Отож, якщо вам не тільки пощастило милуватися таким будиночком здалеку, відчути гостинність його господині, а й провести в ньому дитинство, якщо літня пані – ніхто інший, як ваша рідна бабуся, ви навряд чи зрадієте тому, що одного дня доля змусить вас покинути цей парадіз. Ви будете розлучатися з ним з небажанням, як кузини Елсі і Френсіс [1] розлучалися з мрією про маленький народець Коттінґлі, залишаючи межі Йоркширу.

Але якщо вже таке трапилося, і ви змушені були оселитися в галасливому і великому місті, ви часто згадуватимете про місце, де відчували себе хороше і вільно. І скільки б радісних вражень не обіцяли вам нові відкриття, у серці назавжди залишиться болісна скалка. Залишившись віч-на-віч із собою, ви неодмінно станете зачіпати її і прислухатися до того, як відгукується ваше серце на цей нехитрий порух пам'яті. А, відчувши пронизливий біль, усвідомите, що ваш від'їзд став маленькою трагедією.

Як правило, чим менше вам років, тим трагедії здаються більшими.

Не будемо згадувати про всіх маленьких людей, у чиєму житті траплялися великі нещастя, але звернемо погляд лише на одну дівчинку. Саме їй випало на долю злощастя залишити затишний заміський світ і переселитися до центру Хайгемптона.

Звали її Емілія Ховард, але через  ніжний вік рідні називали її просто Міллі, і вона відгукувалася на це ім'я із задоволенням. У світі існує багато дівчаток, незадоволених своїми іменами, і якби на те була їхня воля, обрали б для себе зовсім інші. Але Міллі її ім'я подобалося. Вона часто розмірковувала над тим, яке б  лихо її спіткало, якби  батьки нарекли її Ебігейл або Персефоною.

Кожне ім'я має сенс – про це відомо кожному. Але крім загальновідомого значення, його звучання породжує в голові стійкий образ, від якого не так-то просто відкараскатися. У Барбс було щось вульгарне, а Келлі колола іржавою голкою. Можливо, вона змогла б змиритися з Глейдіс, але якщо Глейдіс – не її ім'я, то так тому й бути, бо й воно нагадувало яскравий відблиск на начищеному мідному чайнику.

Та як би її не звали, справа була зовсім не в імені, а в тому, хто і як зазвичай вимовляв його. Місіс Евелін Ховард промовляла його суворо, як завжди розмовляла з усіма людьми. Ні, вона не була благородною дамою (якщо, звісно, не йдеться виключно про помисли людини), але була дальньою родичкою місіс Маргарет Голдсфорд, у чиєму будинку жила і служила економкою. Містер Ховард також займав завидне становище, працюючи особистим секретарем містера Реджинальда Голдсворда. Тому й голос його, звернений до дочки, лунав не менш грізно. Але, хоч би як,  в заміському будинку за межами Хайгемптона це чарівне ім'я звучало з особливою ніжністю, коли стара місіс Ховард раптом відривалася від роботи і, звернувши повний душевної теплоти погляд на онуку, що сиділа біля ніг, запитувала:

– Міллі! Дорогенька моя Міллі! А чи  розповідала я тобі про Джека Хеннефорда? Звичайно, тобі скажуть, що всі його пригоди – суцільна вигадка, але здається, за молодості я знала людину з таким ім'ям, і він був ще той пройдисвіт.

Звичайно ж Міллі чула про Джека Хеннефорда і не раз, але зізнаватись у тому не поспішала – аж надто цікавою була історія. Тому, влаштовувалась зручніше, витягувала руки з колючою вовняною пряжею і дозволяла нитці вільно тягтися до клубка.

– Є люди, яких завше переслідують злидні. І варто їм заробити хоч шилінг, як він одразу спливає з рук. Джек Хеннефорд був саме з тих людей, яких гроші оминали і ніколи не затримувалися в кишенях. Йому неодноразово спадало на думку, що, мабуть, його прокляла якась стара відьма, чиїм предкам вдалося уникнути гонінь і страти на вогнищі, – розповідала стара місіс Ховард. – Сам Джек багато поневірявся і навіть записався в солдати Його Величності, а вже скільки пригод випало на його долю – і не переказати. Але багатства він так і не нажив, навпаки – проциндрив усе, що дісталося йому від покійного батечка.