Розділ 17. Пані Марта знає всіх

Розділ 17. Пані Марта знає всіх

Пані Марта вже не просто йшла. Вона урочисто пливла через сонячне подвір'я готелю, немов королева на параді, широко усміхаючись та енергійно розмахуючи руками в повітрі так, ніби зустрічала рідних кровних родичів, яких не бачила принаймні років десять. І що найдивніше у цьому раптовому дійстві... майже кожен німецький турист із новоприбулого автобуса радісно махав їй у відповідь, відриваючись від своїх валіз та парасольок.

- Марто!

- Гутен морген, фрау Марта!

- О-о-о! Марта! Вундербар!

Мілана із застиглою в повітрі чашкою кави здивовано й спантеличено переводила погляд то на сяючу пані Марту, то на численних, неймовірно енергійних пенсіонерів.

- Кіро...

- М-м-м? — відгукнулась подруга, спостерігаючи за цим перформансом через сонцезахисні окуляри.

- Вона випадково... не мер цього грецького острова? Чи, можливо, його почесна громадянка?

Кіра уважно й глибокодумно спостерігала, як пані Марта вже втретє з обіймами й поцілунками в обидві щоки припадає до шиї чергового дідуся в капелюсі.

- Поки що ні...

- Але все, здається, іде саме до цього.

Пані Гертруда теж не відставала від своєї подруги ані на крок. Спершись на свій елегантний ціпок, вона вже жваво розмовляла з двома усміхненими бабусями в яскравих панамах, час від часу сміючись так голосно й заливисто, що навіть місцеві чайки здивовано й з переляком здіймалися над пляжем.

Папуга в металевій клітці, якому, очевидно, теж до смерті хотілося бути в самому центрі цієї святкової події, раптом витягнув шию, настовбурчив яскраво-зелене пір'я й на всю терасу закричав:

- Марта! Марта!

- Бачите? — гордо вигукнула пані Марта, поправляючи свій знаменитий капелюшок із широкими полями. — Він мене запам'ятав із минулого літа! У птахів чудова пам'ять на хороших людей!

Не минуло й хвилини, як обидві поважні пані повернулися до дівчат. На обличчі пані Марти палала та сама фатальна, таємнича усмішка, яка зазвичай з’являється у людей, які вигадали грандіозний, але дуже сумнівний план.

Кіра зчитала цей вираз обличчя миттєво. Її спина натягнулася, мов струна. Вона непомітно штовхнула Мілану ліктем і тихо, приречено прошепотіла:

- Починається... Тримайся за стілець.

- Дівчатка! — урочисто й гучно промовила пані Марта, сплітаючи пальці на грудях. — Ви ж, я бачу, ще ні з ким тут як слід не познайомилися?

Мілана миттєво насторожилася й повільно поставила чашку на блюдце, передчуваючи пастку.

- Ну... взагалі-то ми відпочиваємо...

- От і чудово! — перебила її пані Марта, не слухаючи жодних аргументів.

- Чому «чудово»?

- Бо зараз я це прикре непорозуміння особисто виправлю!

Мілана від такої заяви мало не вдавилася залишками кави.

- Ні-ні, пані Марто, щиро дякуємо, але не треба!

- Та чого ж «не треба»?

- Нам і так добре! Удвох!

- Самотнім молодим дівчатам у Греції не може бути добре просто так! — відрізала пані Марта.

- Може! Повірте!

- Не може, дівчатка, не фантазуйте.

Пані Гертруда поруч підтримала подругу рішучим, беззаперечним кивком і важким зітханням.

- Ех, молодість так швидко минає... Не можна витрачати її на сидіння з чашкою кави!

Мілана й Кіра розгублено переглянулися.

- Та ми лише четвертий день у відпустці... — обережно, наче на мінному полі, зауважила Кіра, намагаючись посміхатися.

- Саме тому не можна гаяти ні секунди! — проголосила пані Марта й енергійно розвернулася до натовпу тусовки. — Ганс! Комм гер!

До їхнього столика, потираючи засмаглі руки, одразу підійшов усміхнений, підтягнутий дідусь років сімдесяти п'яти. На ньому були сліпучо-білі трикотажні шорти, життєрадісний солом'яний капелюх із червоною стрічкою та величезний, солідний фотоапарат із масивним об'єктивом, що бовтався на шиї.

- Це Ганс! — гордо представила його пані Марта, наче експонат у музеї. — Найкращий фотограф Дюссельдорфа на пенсії!

- Дуже приємно, — чемно й дещо розгублено відповіла Кіра.

- А це його молодший брат Отто! — пані Марта махнула рукою, і з натовпу виринув ще один дідусь, точна копія першого, тільки в синій кепці.

Потім до них підтягнувся веселий Дітер. За ним — імпозантний Клаус у сонцезахисних окулярах. Потім — сором'язливий Еріх із рушником через плече.

Мілана мовчки й заворожено дивилася, як щільне кільце з сивих, радісних чоловіків навколо їхнього маленького столика стає дедалі більшим і стискається.

- Кіро... — прошепотіла вона, не рухаючи губами.

- Я бачу, Міло.

- Їх більшає...

- Вони розмножуються, — так само тихо відповіла Кіра.