Розділ 16. Німецьке нашестя

Розділ 16. Німецьке нашестя

Наступного ранку готель продовжував жити своїм звичним, неспішним курортним життям.

На відкритій терасі затишно брязкотіли порцелянові чашки, а з боку кухні долинав звабливий аромат. Шеф-кухар саме виставляв на шведський стіл рум'яні, ще гарячі круасани з шоколадом. За барною стійкою в потужній кавомашині бадьоро шипіла пара.

Повітря було буквально просякнуте літом: ароматом кави, цитрусових та солоним морським бризом, який легенько гойдав білосніжні фіранки.

Туристи ліниво й розслаблено прогулювалися між плетеними столиками, тихими голосами обговорюючи плани на день. Хтось поспішав зайняти найкращі шезлонги біля басейну, хтось біля стійки рецепції вивчав кольорові буклети екскурсій, а хтось із розчуленням фотографував на телефон пухнастого смугастого кота, який щодня неперевершено відпрацьовував роль голодуючого й випрошував шматочок соковитої шинки.

- От так і має починатися справжня, ідеальна відпустка... — задоволено промуркотіла Мілана, роблячи неспішний ковток кави й примружуючись від лагідного ранкового сонця.

Кіра тепло усміхнулася, спираючись підборіддям на долоню.

- Нарешті тихо й спокійно. Жодних пригод.

Наче почувши ці слова, доля вирішила миттєво внести свої корективи. Біля центрального входу до готелю пролунав важкий, гучний звук потужного двигуна.

На подвір'я готелю повільно й урочисто заїхав величезний білосніжний туристичний автобус із тонованим склом. Він був настільки гігантським, що, здавалося, у його надрах розмістилася як мінімум ціла футбольна ліга разом із фанатами та тренерським штабом.

Мілана зацікавлено витягнула шию, визираючи через скляну огорожу тераси.

- О, нові люди.

- Може, наші, з України, — припустила Кіра, спостерігаючи, як водій плавно зупиняє автобус.

Двигун стишив оберти й остаточно заглух. З шипінням розчахнулися автоматичні двері. Інтрига зависла над усім подвір’ям. Дівчата затамували подих, не зводячи очей від виходу. Жевріла слабка, але така солодка надія, що зараз звідти вийдуть високі, засмаглі, спортивні хлопці... футболісти. І...

Першим із автобуса на грецьку землю повільно ступив життєрадісний, засмаглий дідусь у сніжно-білому капелюсі та яскравих трикотажних шортах. За ним, спираючись на кокетливу парасольку від сонця, граційно вийшла бабуся з перламутрово-рожевою валізою на коліщатках.

Потім виринув ще один дідусь. Ще одна елегантна бабуся. Ще двоє. Ще троє...

Мілана із застиглою чашкою в руці почала мовчки й заворожено рахувати:

- Дев'ять... Десять... Одинадцять... Двадцять...

Кіра поруч уже теж заціпеніло вела підрахунок.

- Двадцять сім.

- Що «двадцять сім»? — перепитала Мілана, не зводячи очей із пасажирів.

- Двадцять сім німецьких пенсіонерів, Міло. І це тільки перша хвиля.

Автобус здавався бездонним, наче чарівна рукавичка. З нього безперервним потоком виходили й виходили нові усміхнені туристи поважного віку.

Одна бабуся дбайливо несла під пахвою маленьку ортопедичну подушечку в квіточку. Інша розкладала на ходу компактний стільчик. А якийсь поважний дідусь у синій кепці обережно, мов найбільший скарб світу, тримав у руках... величезний, колючий кактус у глиняному горщику.

Мілана декілька разів шоковано кліпнула повіками, протираючи очі.

- Він... це мені здається, чи...

- Так.

- Він привіз із собою в Грецію кактус?!

- Схоже на те.

Наступний дідусь із сивою борідкою урочисто й гордо виніс на свіже повітря велику металеву клітку. Усередині на жердинці сидів яскраво-зелений папуга. Птах незадоволено обвів оком грецький готель, настовбурчив пір'я й гучно, вигукнув на всю терасу:

- Hallo!

Мілана повільно, з особливою обережністю поставила чашку на блюдце, щоб не розплескати каву.

- Кіро...

- Що?

- Мені здається... наш готель щойно захопили.

Кіра серйозно кивнула.

- Причому дуже організовано.

Саме в цю мить до їхнього столика з теплою, але дещо винуватою усмішкою підійшов молодий адміністратор рецепції.

- Доброго ранку, дівчата! — привітно сказав він, розправляючи планшет. — Це наша щорічна велика туристична група з Німеччини.

- Надовго вони до нас? — із таємною надією в голосі тихо запитала Мілана.

Адміністратор розплився в ще ширшій, професійній посмішці.

- На два тижні! Всі номери забронювали!

Запала пауза. Мілана повільно повернула голову до подруги.

- Ми теж...

- Так.

- На два тижні...

- Саме так, Міло.

Кіра співчутливо поплескала подругу по плечу.