Розділ 10. Пані Марта і пані Гертруда

Розділ 10. Пані Марта і пані Гертруда

Щойно дівчата підійшли до ресторану, пані Марта енергійно замахала обома руками.

- Дівчатка! Тут! Ми вам місця зайняли!

Вона сказала це так голосно, що обернулося пів ресторану.

Мілана усміхнулася.

- Здається, нас уже вважають родичками.

- Не виключено, — тихо відповіла Кіра. — Якщо так піде й далі, завтра вони почнуть знайомити нас зі своїми онуками.

- А якщо онуків немає?

- Тоді з сусідськими.

Дівчата розсміялися й підійшли до столика.

Пані Гертруда вже встигла переставити таблички з номерами місць.

- Я вас посадила поруч із нами, — гордо повідомила вона. — Так веселіше.

- І безпечніше, — додала пані Марта.

- Безпечніше? — перепитала Мілана.

- Звичайно. Молоді дівчата у відпустці без нагляду — це дуже ризиковано.

Кіра ледь не вдавилася водою.

- Нам майже по тридцять...

- Для кохання це ще дитячий вік, — урочисто заявила пані Марта.

Поки офіціанти розносили закуски, пані Марта уважно оглядала гостей. Її погляд повільно ковзав від столика до столика. Нарешті вона ледь помітно кивнула вліво.

- Он той симпатичний.

Мілана й Кіра майже одночасно повернули голови.

Біля вікна сидів високий сивочолий чоловік років шістдесяти п'яти в білосніжній сорочці.

Пані Гертруда навіть не подивилася в його бік.

- Одружений.

- Звідки ти знаєш?

- Обручка.

- А-а...

За хвилину пані Марта знову примружилася.

- А он той?

Цього разу це був підтягнутий літній англієць.

Пані Гертруда критично нахилила голову.

- Занадто худий.

- Може, він просто стрункий?

- Ні. Вітер із моря його знесе.

Мілана швидко прикрила рот серветкою. Кіра вже боялася дивитися в той бік.

За кілька хвилин пані Марта знову пожвавішала.

- А ось цей дуже навіть нічого.

Цього разу вона показала на кремезного чоловіка в капелюсі. Пані Гертруда уважно подивилася.

- Гарний.

Пауза.

- Але...

- Що «але»?

- Він увесь вечір їсть.

Чоловік саме відкусив величезний шматок шашлику.

- І що?

- Спробуй такого прогодувати. Він і мене ковтне, не замислиться.

Мілана вже не могла стриматися й тихо засміялася.

Пані Марта не здавалася.

- Добре.

Тоді... Вона уважно оглянула ресторан ще раз і раптом її очі засяяли.

- О! А ось тепер цікаво...

Мілана й Кіра інстинктивно подивилися в той самий бік. За кілька столиків від них сиділи ті самі двоє хлопців, яких вони вже не раз бачили в готелі. Брюнет саме про щось розповідав, а світловолосий сміявся.

У Мілани миттєво пересохло в горлі. Пані Марта ще нічого не сказала, а лише загадково усміхнулася. Пані Гертруда теж подивилася на хлопців, а тоді перевела погляд на дівчат. І на її обличчі з'явилася усмішка людини, яка щойно знайшла останній шматочок пазла. Вона нахилилася до Марти й дуже тихо прошепотіла німецькою:

- Ich glaube... das sind die Richtigen (Я думаю... це ті, що треба).

Мілана, звісно, не зрозуміла жодного слова. Але чомусь відчула, що ці дві усмішки не віщують їй абсолютно нічого спокійного.