Розділ 9. Грецький вечір, який запам'ятали всі

Розділ 9. Грецький вечір, який запам'ятали всі

Греція змінювалася разом із сонцем.

Удень вона була сліпучо-білою, гарячою й галасливою. Вузенькі вулички дзвеніли дитячим сміхом, дзенькотом посуду в тавернах і голосами туристів, що розмовляли десятками різних мов. Але варто було сонцю торкнутися обрію, як усе навколо ставало м'якшим, теплішим і майже казковим.

Цього вечора небо повільно змінювало свої барви. Яскрава блакить поступово розчинялася в ніжно-рожевих відтінках, які плавно переходили в золотаво-помаранчеві. Сонце, немов велика розпечена монета, повільно занурювалося в безмежне море, залишаючи на воді довгу мерехтливу доріжку, схожу на золоте полотно.

Хвилі ліниво накочувалися на берег. Вони не шуміли, не вирували — лише тихо шепотіли щось своєю вічною мовою, ніби розповідали морю історії всіх закоханих, які коли-небудь милувалися цим заходом сонця.

Легкий вітер приносив із моря прохолоду, змішуючи її з ароматами вечері, що вже готувалася для гостей готелю.

У повітрі пахло димком від мангалів, на яких повільно смажилося м'ясо. До цього запаху домішувався терпкуватий аромат свіжого розмарину, орегано й чебрецю. Десь поруч запікалася риба, а великі дерев'яні таці вже прикрашали соковитими скибочками лимонів, що світилися в променях вечірнього сонця, мов маленькі золоті ліхтарики.

Уздовж кам'яних доріжок розквітли розкішні кущі бугенвілії. Їхні яскраво-рожеві й малинові квіти спадали зі старих білих стін цілими каскадами, ніби хтось недбало накинув на будинки шовкові кольорові хустки.

Між пальмами вже засвітилися перші гірлянди.

Спочатку одна.

Потім друга.

За кілька хвилин над майданчиком спалахнули сотні маленьких теплих вогників. Вони мерехтіли над столиками, погойдувалися від легкого морського вітру й нагадували крихітні зорі, які чомусь вирішили цього вечора спуститися трохи ближче до землі.

Зі сцени долинали перші звуки бузукі.

Музиканти ще не почали концерт. Вони лише налаштовували інструменти, перебираючи струни, але навіть ці короткі мелодії дивовижним чином пасували до шуму моря. Здавалося, що хвилі підспівують їм у такт.

Гості повільно збиралися біля ресторану. Хтось фотографував захід сонця, хтось неспішно прогулювався з келихом вина, а хтось просто сидів, заплющивши очі й насолоджуючись теплим вечором.

Мілана завмерла посеред доріжки. Вона мовчки вдихнула на повні груди тепле повітря, заплющила очі й усміхнулася.

- Мені здається, я зараз розплачуся від щастя...

Кіра подивилася на подругу, потім на море, на рожеве небо, на мерехтливі гірлянди й лагідно всміхнулася.

- Не поспішай.

Мілана здивовано глянула на неї.

- Чому?

Кіра ледь помітно примружилася.

- До вечора ще далеко.

Мілана тихенько засміялася.

- Думаєш, я знову влипну в якусь історію?

Кіра навіть не замислювалася над відповіддю.

- Мілано... Я не думаю.

Вона ніжно взяла подругу під руку й повела до ресторану.

- Я просто вже знаю.

А ж тут десь за їхніми спинами пролунав веселий жіночий голос:

- Дівчатка! Ми вам місця зайняли!

Мілана й Кіра одночасно обернулися.

Пані Марта енергійно махала їм обома руками, а поруч із нею пані Гертруда вже нетерпляче поправляла серветки на столі.

І пригода, яка мала стати найгучнішою за всю їхню відпустку, непомітно починалася...