Розділ 8. Велика змова чайок

Розділ 8. Велика змова чайок

- Дорогі друзі! — урочисто пролунав над палубою гучний, потріскуючий голос капітана через старенький гучномовець. — Наша наступна зупинка — дикий пляж у затишній бухті. Купання, відпочинок на білому піску... і обід!

- Нарешті! Боже благослови цього капітана! — щиро зраділа Мілана, аж підстрибнула на місці.

Кіра подивилася на подругу з легкою іронією, поправляючи сонцезахисні окуляри:

- Я була переконана, що ти приїхала в Грецію шукати чисте кохання.

- Голод — це теж почуття, Кіро! — вагомо заперечила Мілана. — Причому найщиріше й найстабільніше в цьому бентежному світі.

Невеликий екскурсійний катер плавно пришвартувався до дерев'яного пірса біля крихітної, ізольованої від усього світу бухти. Пляж здавався майже незайманим: сліпучо-білий пісок, кришталево прозора вода смарагдового відтінку та стрімкі зазубрені скелі, що велично обнімали берег. А високо в чистому блакитному небі плавно й безтурботно кружляли морські чайки, розрізаючи повітря білосніжними крилами.

- Які гарні пташки... — замріяно мовила Мілана, спостерігаючи за їхнім польотом.

Кіра теж закинула голову вгору й примружилася.

- Вони дивляться на тебе, Мілано. І здається щось замишляють.

- Хм..? Цікаво що?

- Не знаю, але їхній головний пернатий командувач щойно скосив на тебе ліве око.

- Не лякай мене! У мене й так після сувенірного магазину нервова система хистка.

Незабаром туристам почали роздавати довгоочікуваний обід. Величезні, апетитні підсмажені паніні з шинкою, розплавленим сиром та соковитими томатами, рум'яні місцеві яблука й упакований холодний сік.

Мілана взяла свій велетенський сендвіч обома руками, мов найцінніший скарб усесвіту.

- Оце я розумію — справжнє життя! Жодна дієта у світі не варта цього моменту!

- Не поспішай так нападати на їжу, — застерегла Кіра.

- Це ще чому?

- У тебе над головою три чайки.

- Вони ж не їдять сендвічі.

Кіра лише багатозначно й співчутливо промовчала, сьорбаючи сік.

Мілана із заплющеними від насолоди очима відкусила перший шматок. Потім другий. Третій...

І саме в цю мить прямо перед її носом із гучним і різким свистом промайнуло щось біло-сіре. Дмухнув різкий порив вітру від помаху крил, пролунало коротке «Клац!»...

- Що це було?

За секунду Мілана кліпнула очима й приголомшено завмерла.

У її руках залишилася... лише серветка.

Сендвіч зник.

Мілана кілька секунд мовчки, із відкритим ротом дивилася на власні долоні. Потім дуже повільно, мов у сповільненій зйомці, підняла голову.

На сусідній скелі, всього за три метри від неї, сиділа велетенська, вгодована чайка з хижими жовтими очима. Вона абсолютно безсоромно, прямо на очах у всієї пляжної публіки, заковтувала останній шматок її гарячого паніні.

- Кіро... — тихо, тремтячим голосом покликала Мілана.

- Ммм?

- Мені щойно здалося...

- Ні.

- Що чайка...

- Так.

- Вкрала мій сендвіч?

- Вона його не просто вкрала, вона зробила це з нахабством професійного кишенькового злодія.

- Просто з моїх рук?!

- І повір, без жодного докору сумління.

Мілана образилася.

- Вона навіть не попросила.

Чайка на скелі уважно подивилася на Мілану своїм круглим намистинковим оком, важко проковтнула здобич, витягнула шию і... видала голосне, розкотисте, переможне «К-к-к-а-а-а!».

- Вона зараз сміялася? — від обурення в Мілани аж дихання перехопило.

- Судячи з тональності — це був найсправжніший глузливий сміх, — підтвердила Кіра, ледь стримуючи усмішку.

- Ну, це вже особисте.

Мілана рішуче залізла у свій паперовий пакет і дістала звідти велике, соковите червоне яблуко.

- Хоч це ти не забереш.

- Не провокуй природу, — спокійно й розважливо зауважила Кіра. — Природа зараз голодна.

- Та годі тобі...

Саме в цю мить з-за скелі з гучним лопотінням випірнули ще три аналогічні велетенські чайки, утворивши в повітрі бойову ланку.

- Кіро... — прошепотіла Мілана, застигнувши з піднятим яблуком.

- Що?

- Мені здається, вона покликала підкріплення із сусіднього острова.

- Схоже на те.

Мілана швидко сховала яблуко за спину. Чайки на піску зробили синхронний, загрозливий крок уперед. Мілана — крок назад. Чайки — ще один крок, нахиливши дзьоби.