Розділ 3. Ласкаво просимо до Греції

Розділ 3. Ласкаво просимо до Греції

- Мілано… прокидайся.

- Ще п'ять хвилин… Я у відпустці, мене немає…

- Міло, ми прилітаємо. Подивись у вікно.

Мілана різко розплющила очі.

- ЩО?!

Вона на мить заплутавшись у власному пледі, миттєво припала лобом до прохолодного ілюмінатора і завмерла.

Внизу розкинулося море — безмежне, сяюче, насичено-лазурове під сліпучим ранковим сонцем. Здавалося, ніби хтось розлив рідкий сапфір до самого горизонту. Дрібні катери й вітрильники залишали за собою тонкі сріблясті сліди. Маленькі білі будиночки тулилися до скелястих схилів пагорбів, мов акуратно розсипані кубики цукру. Сонячне проміння золотило черепичні дахи, мереживо вузьких вуличок та зелені плями оливкових гаїв.

Мілана навіть перестала дихати, боячись сполохати цей вигляд.

- Кіро…

- Ммм?

- Це найкрасивіше, що я коли-небудь бачила. Навіть краще за ті картинки в інтернеті.

Кіра теж подивилася в ілюмінатор. Уперше за останні пів року вона відчула, як важкий, тугий вузол у грудях нарешті розтискається. Жодних дзвінків чи вказівок від керівництва, ніяких нескінченних таблиць і підрахунків — одним словом, жодного спогаду про роботу. Лише безкрайній океан повітря, море й цілих десять днів абсолютної, безтурботної свободи.

Вона мимоволі усміхнулася:

- Так… Тут справді неймовірно.

Мілана театрально поклала руку на серце.

- Я вже закохалася.

- У Грецію?

- Поки що так.

Щойно двері літака відчинилися й дівчата ступили на трап, їх накрило хвилею густого, сухого, спекотного повітря. Воно пахло морською сіллю, прогрітою хвоєю, розквітлими чагарниками та дивовижним, солодкуватим ароматом місцевої випічки. Небо над головою було настільки бездонно-блакитним, що здавалося намальованим аквареллю.

Мілана зупинилася на нижній сходинці й замріяно заплющила очі, вдихаючи це повітря на повні легені.

- Послухай… Тут навіть кисень якийсь інакший. Особливий.

- Це називається відпустка, — засміялася Кіра.

- Ні, серйозно! Я почуваюся так, ніби ступила на поріг абсолютно нового, розкішного життя!

Кіра засміялася.

- Сподіваюся, у цьому новому житті ти не загубиш свій телефон, — зауважила Кіра, але вже за дві хвилини в жіночій вбиральні аеропорту їй довелося особисто забирати смартфон Мілани, який та забула на поличці біля дзеркала.

Дорогою з аеропорту дівчата сиділи на задньому сидінні таксі й буквально прилипли до вікон. Вздовж траси гордо витягувалися стрункі, темні кипариси. На пагорбах миготіли маленькі білосніжні каплички з синіми куполами. Балкони чепурних будиночків потопали в буйних каскадах яскраво-рожевої бугенвілії.

Вітер з моря ворушив важке пальмове листя. Повз проносилися затишні вуличні таверни, звідки долітав аромат смаженого м'яса, орегано та міцної кави. Море то ховалося за скелястими поворотами, то знову з'являлося між будинками, виблискуючи під сонцем.

Мілана вже зробила, мабуть, сотню фотографій і відео, безупинно клацаючи камерою.

- Кіро, зупини мене, бо в мене закінчиться пам'ять на телефоні ще до того, як ми доїдемо!

- Не можу.

- Чому?

- Тому що я сама вже зробила п'ятдесят знімків, — зізналася Кіра.

Обидві засміялися. Мілана відкинулася на м'який підголівник і замріяно зітхнула:

- Уявляєш… ми справді тут.

- Угу.

- А ще кілька днів тому ми сиділи в офісі під кондиціонером і мріяли про це.

Кіра усміхнулася, спостерігаючи за тим, як сонячні відблиски стрибають по склу. Їй так не вистачало цього відчуття — просто бути тут і зараз. Нікуди не поспішати, дихати на повні груди й смакувати кожну хвилину.

За двадцять хвилин таксі звернуло на вузьку, вистелену бруківкою вуличку й зупинилося біля невеликої будівлі.

Мілана першою вискочила з машини, готова поринути в розкіш. Але посмішка на її обличчі поступово почала згасати.

Перед ними стояв триповерховий готель. Дуже… скромний. Фарба на фасаді місцями лущилася, вивіска трохи перекосилася, ніби втомилася від життя. Поруч у великих глиняних горщиках росло кілька пальм, а на балконі другого поверху недбало сушився яскравий рушник із зображенням усміхнених дельфінів.

Запала тиша.

- Е-е-е… Кіро, може, ми помилилися адресою? — тихим, напруженим голосом запитала Мілана.

Кіра відкрила телефон. Подивилася адресу, потім глянула на готель і знову на телефон.

- Ні. Адреса збігається. Це наш готель.

- Але на фотографіях все виглядало… трохи інакше! Там басейн був біля пальм! І фасад сяяв!

- Мабуть… ракурс був дуууже вдалим. І фотошоп свіжий.