Розділ 2. Початок катастрофи.

Розділ 2. Початок катастрофи.

- Паспорт взяла?

Мілана закотила очі з таким виразом обличчя, ніби її змушували складати іспит з вищої математики.

- Кіро, ти вже питала це п'ятнадцять разів. Ще вдома, потім у ліфті, і ось тепер у таксі.

- То взяла?

- Так!

- Покажи.

- Ти серйозно?

- Мілано. Я знаю тебе з першого класу. Покажи документ.

Мілана важко зітхнула, демонстративно цокнула язиком і почала порпатися у своїй об'ємній замшевій сумочці. Минула секунда. Друга. Посмішка повільно зникла з її обличчя. Кіра відчула, як її серце пропустило удар і важко впало десь у ділянку шлунка.

- Мілано…

- Мені здається, у нас маленька проблема.

- Яка саме? — голос Кіри прозвучав підозріло спокійно, як у сапера перед розряджанням міни.

- Я не можу знайти паспорт.

Запала тиша. Навіть водій таксі, вимкнув радіо й здавалося перестав дихати.

- ЩО ОЗНАЧАЄ «НЕ МОЖУ ЗНАЙТИ»?! — вибухнула Кіра.

- Він був у мене! Я точно пам'ятаю!

- Де «був у тебе»?!

- У сумочці! Або в кишені! Або… о боже, Кіро, ми нікуди не полетимо!

Мілана гарячково вивалила на сидіння вміст своєї торби: помаду, дзеркальце, три упаковки вологих серветок, якісь чеки, гребінець, але тільки не синю книжечку з золотим гербом.

Кіра схопилася за голову.

- Спокійно. Думай. Коли ти бачила його востаннє?

- Учора.

- Де?

- Не пам'ятаю.

- Прекрасно! Просто чудово!

Мілана вже майже плакала, зсунувшись на край сидіння й відчайдушно заломивши руки.

- Це доля… Всесвіт посилає мені знак! Він не хоче, щоб я летіла до Греції!

- Всесвіт тут ні до чого! — заричала Кіра. — Ти просто неорганізована.

Мілана сумно опустила голову, запхала тремтячі пальці в кишені свого об'ємного худі… і раптом завмерла.

Очі її округлилися.

- Ой.

- Що «ой»? Трясця б його вхопила, Міло, що «ой»?!

Мілана повільно, дуже повільно витягнула руку з кишені кофти й продемонструвала закордонний паспорт.

Кіра кілька секунд мовчки дивилася на цей синій прямокутник, відчуваючи, як у скронях пульсує гаряча кров.

- Він увесь цей час був у твоїй кишені?

- Ні… — пошепки відповіла Мілана, сковзнувши по сидінню нижче. — Це, мабуть, якийсь привид його туди підкинув. Задля мого порятунку.

- Я зараз сама зроблю з тебе привида...

Втім, уже за пів години, дорогою до термінала, Мілана знову світилася від щастя, геть забувши про свій фатальний промах. Вона буквально прилипла щокою до вікна.

- Ми їдемо до Греції… — замріяно протягнула вона.

- Так.

- Ми справді це робимо. Нас чекає море.

- Так, якщо ти більше нічого не загубиш.

- Ми будемо лежати на білосніжному піску, пити холодні коктейлі...

- Угу.

- …і знайомитися з високими, красивими, засмаглими греками!

Кіра стримано посміхнулася, спостерігаючи за подругою.

- Ну от, я чекала, коли ти нарешті перейдеш до цього пункту.

Мілана хитро мружилася:

- У мене просто неймовірно гарне передчуття щодо цієї поїздки, Кіро. Я відчуваю: це буде казка!

- Мене завжди лякають твої передчуття. Вони зазвичай закінчуються викликом евакуатора або поліції.

Міжнародний аеропорт вирував життям. Це був окремий, галасливий і барвистий світ. Потік пасажирів розливався між стійками реєстрації: десь плакала дитина, десь туристи голосно сперечалися через перевагу багажу, а в повітрі витав густий, бадьорий аромат кави та гарячих круасанів.

Мілана озиралася довкола з таким дитячим захопленням, ніби вперше опинилася в цивілізації.

- Обожнюю цю атмосферу, — мовила вона, роблячи глибокий вдих.

- Яку саме? Запах авіаційного пального?

- Ні! Відчуття того, що ти стоїш на порозі чогось нового. Ніби робиш крок — і починається зовсім інше життя.

Кіра усміхнулася. У цих словах була якась особлива магія. Вона й сама відчула, як важкий вантаж щоденних турбот нарешті починає спадати з її плечей. Вона вже готова була погодитися з подругою, як раптом Мілана різко застигла посеред холу.

- Кіро.

- Що?

- А де моя нова валіза?

Кіра повільно, боячись повірити у те, що чує, повернула голову.