34. Частина магії

Перше моє бажання було бігти до нього! Схопити його, обійняти та ніколи не відпускати, а потім молити прощення за все, що скоїла. А ще за те, на що так і не зважилася — визнати свої почуття, за які він боровся на відміну від мене, не злякавшись жодних перешкод, жодних «проти», що стіною розділяли нас.

— Микито! — несміливо вигукнула я, але відчула, як все моє тіло не кориться бажанню негайно зрушити з місця. Чистильники заморозили мене. Я могла рухати лише обличчям, а тепер взагалі оніміла та як паралізована стояла та дивилася, що буде далі зі мною та з ним.

— Відьмо Агато з роду Думанових, — мовив один з чистильників. — Ти покликала нас даремно, згаяла наш час. За це ти будеш позбавлена відьомської сили стихійної магії на дві луни. Твоя сила повернеться до тебе із другим молодим місяцем, що зійде на небосхилі. Той, заради якого ти нас покликала, живий та є частиною магічного світу. Тож злочину, за який ми мали б покарати тебе, більше не існує.

Чистильники спалахнули темним світлом, яке на мить засліпило, а потім щезло, наче нічого й не було. Я відтанула так різко, що впала на підлогу, скрикнувши. Рушійна сила, яку заморозили магічні гості, визволилася, а ноги не встигли відреагувати вчасно, незграбно зачепившись одна за одну.

— Агато?

Я підвела голову та побачила розгубленого хлопця, який розглядав все навкруги та свої рани, з яких, правда вже не сочилася кров. Він обережно та здивовано обмацав проломлену голову.

— Микито! — вимовила я та спробувала швидко підвестися. Він поспіхом підійшов до мене, хитаючись, та подав руку, але тут же скривився від болю та вимушено схопився за голову.

Тієї ж миті почулося охкання Поліанни та Азіма, які теж відтанули та намагалися збагнути, як так сталося, що вони стільки пропустили. Але ні я, ні Микита не зважали на них. Мавка та хамелеон швидко збагнули, що тут сталося щось дуже важливе, і зараз їм варто побути німими свідками сцени, що відбувалася на їхніх очах. Схвильована парочка принишкла у кутку кімнати, обійнявшись, та спостерігала.

Я підвелася, взявши Микиту за руку.

— Пробач мені. Я була не я… — белькотіла я, потягнувшись долонею до подряпини на його лобі. Я витягла хустинку з кишені та протерла кров з його обличчя. – Треба зцілити твої рани.

— Я знаю, Агато! Я б усе віддав, аби врятувати тебе. Аби повернути тебе.

— Тшш, треба негайно зцілити тебе, — запанікувала я, боячись, що душа знову відлетить з його тіла через пекельні рани. — Рана — затягнися, нова шкіра — народися.

Я провела долонею по його чолу, очікуючи, що зараз подряпина почне затягуватися, але нічого не відбувалося.

— Агато, облиш, зі мною все буде добре.

— Рана — затягнися, нова шкіра — народися, — наполегливо повторювала я, але результат був такий самий. — Так, сідай-но, — скомандувала я та усадила його на диванчик. Поля та Азім теж підійшли та заметушилися навколо пораненого Микити. Мавка побігла за цілющим листям, Азім побіг за водою та чистим рушником, щоб змити кров.

— Чому не працює? От лишенько… Це ж чистильники забрали силу… Мене покарано.

Я згадала, що говорили ще хвилину тому магічні істоти та приречено сіла поруч із Микитою.

— Чистильники? Вони були тут? – хором вимовили хам та мавка.

— Я викликала їх, щоб зізнатися у вбивстві Микити. - хлопець здивовано подивився на мене. Поля та Азім переглянулися.

— То це вони оживили його? — першим оговтався хамелеон.

— Не знаю. Навряд чи. Мабуть, душа пробудилася не одразу. Полю, допоможи його зцілити!

— То це подіяло! Микита тепер має твою душу, так виходить? – зраділа Поліанна і тут же почала готувати цілющу суміш. Мавки не славилися здатністю лікувати, як і хамелеони, але базові знання вони звісно, мали, як і всі магічні істоти.

— Я? Ви про мене? — хлопець не розумів, що відбувається.

— Тшш, помовч та не смикайся, — на цей раз шикнула на нього мавка, турботливо перебравши на себе функцію лікарки. Вона ходила навколо нього, ахала, охала та прикладали листя, змочене у цілющій жижі, до ран та синців, які тільки бачила. А їх було чимало. Студент мружився від болю, але терпів.

— Агато, ти вбила його, але й врятувала одночасно, — резюмував хамелеон та поплескав хлопця по плечу. Я згідно кивнула та видихнула із полегшенням, зрозумівши, що смерть не загрожує більше хлопцю. Принаймні від тих самих ран.

За пів години метушні ми з Микитою лишилися самі у кімнаті. Мавка закінчила обробляти його рани та пішла разом із чоловіком. Бідолашна дуже втомилася та перенервувалася, тож їй конче необхідний був відпочинок. Оскільки ні мені, ні Микиті не було куди йти, ми лишилися в салоні. Я постійно поривалася використати магію для чогось – то їжу здобути, то прибрати щось, то поремонтувати та щоразу розчаровано смикалася, згадуючи, що не маю сили  на наступні два місяці.

— То тепер ми на рівних із тобою? — пожартував Микита, замовляючи у застосунку вечерю у весільний салон.

— Виходить, що так.

— Не хвилюйся, беру тебе під свою опіку.

Я хихикнула.

— Мене? Під опіку? Навіть без сили я все ще могутня відьма. А ти — людина.

Хлопець помітно засумував та стих.

— Я не хотіла образити тебе.

— Ти знову про те саме, — швидко мовив він у відповідь. — Як ти не розумієш, Агато! Сама доля звела нас, магія, чари — не знаю! І мені все одно, що буде далі, але ти маєш знати, що я кохаю тебе і не здамся. Він проникливо подивився мені в очі, сів поруч та чекав на мою реакцію. Його очі сяяли, легка усмішка підкреслила виразні вилиці. Від нього віяло теплом та щирістю, хотілося припасти до нього та залишатися у безпеці його обіймів назавжди… Він наче прочитав моє бажання та обережно, дуже делікатно, прихилив мене до себе, обгорнувши рукою моє плече.

"Я теж тебе кохаю", - подумала я, але губи знов не наважилися вимовити те, що було на серці й в голові. Я притиснулася до нього міцніше та на мить закрила очі.