33. Усвідомлення

У вухах зашуміло, серце провалилося.

– Що я наробила…

Я миттю підвелася та підбігла до студента, який лежав на підлозі під завалами з тек та книжок і не ворушився. Я стала розкидати все навколо нього в поспіхом, смикати його за руки, за ноги. Мене охопила паніка та страх, що сковував рухи, заважав дихати. Все було наче в сповільненому фільмі, час став важким, і я мусила докладати надмірних зусиль, аби зсунутися з місця, аби зробити рух. Кожна дія давалася важко, наче я совала брила каміння.

– Азіме, допоможи! – вигукнула я у відчаї. Хамелеон обережно встав, шкутильгаючи підійшов до своєї мавки-рослинки, намагаючись зрозуміти, яка Агата просить по допомогу: його стара знайома Агата чи та невідома відьма, яка хвилину тому була готова безжально знищити його та його кохану, і жоден нерв на її обличчі не ворухнувся б.

– Допоможи! Не стій так! – повторила я, і нарешті Азім зійшов з місця. Він зрозумів, що тепер перед ним рідна Агата, тільки повністю знищена, понівечена болем – розгублена відьма, що благала про допомогу.

Він кинув погляд на Поліанну, яка знову насмілилася стати собою. Заплакана мавка дала зрозуміти хаму, що з нею все добре, і той кинувся до Микити. Поля схлипувала та тихенько стояла в стороні, намагаючись не заважати.

Агата й Азім вивільнили хлопця з-під завалів. На підлозі біля його голови розтеклася темно-червона калюжа з крові.

– Микито, чуєш мене? Благаю, почуй! – молила я, трясла його за плечі, здіймала руки, але він не відповідав. Усе було марно.

Азім намагався віднайти пульс на шиї, перекладаючи пальці з місця на місце та хитав головою.

– Його душа вже відлетіла, Агато. Мені дуже шкода.

Секундну тишу перервав жахливий стогін Полі.

Азім пішов до нареченої, аби заспокоїти, залишивши мене поруч із Микитою.

Все навколо захиталося. Я не вірила в те, що зараз відбувається.

– Ні, цього не може бути. Я не хотіла його вбивати…

У грудях запекло. Невимовний біль змішався зі страхом та провиною й душив мене. А ще із закутків душі визирнуло те почуття, яке змусило мене позбутися від емоцій, – кохання… Я марно душила його в собі, пішла на відчайдушний крок, зв’язавшись з алхіміком, усе заради того, щоб позбутись своєї ганебної любові до смертного. А тепер цей смертний лежав у моїх ніг мертвий з моєї вини. І я сама  позбавила його найціннішого – життя! Сльози покотилися градом, ридання губилися незрозумілими звуками. Азім та Поліанна, обійнявшись, спостерігали за трагедією.

Поля навіть перестала плакати, ніби усі її сльози забрала я до себе і виливала назовні океаном жалоби.

– Азімчику, що тепер робити? – тихо прошепотіла вона.

– Не знаю, але все дуже погано…

– Бідний Микита. Він не заслуговує на це. А Агата? Як тепер буде вона?..

Азім відпустив мавку з обіймів та підійшов до мертвого студента.

  – Агато, ти не винна в цьому… Точніше винна, але то була не зовсім ти, – спробував він зупинити мій плач.

– Я вбила його. Я винувата. Я здамся чистильникам. Нехай розвіють мене в ефірі за це. Може,  хоч так мені стане легше, – підсумувала я, трохи заспокоївшись. 

Поліанна із жахом похитала головою та знову почала схлипувати. Азім мовчки оглядав тіло хлопця, потім подивився на Агату, потім знов на Микиту.

– Є інший вихід, – констатував він. – Але треба поспішати.

– Який? – я подивилася на нього з надією.

– Його душа відлетіла, але у нас є інша. Ще є надія, що вона оживить тіло. Як гадаєш?

Я завмерла, обдумуючи почуте. Його ідея здавалася божевіллям. Те, що він пропонував, виходило за межі здорового глузду. Влити в померлого, а тим більше у людину, чужу душу – це щось неймовірне. Принаймні таких випадків не описують у підручниках зі зцілення. Утім я вхопилася б і за більш мізерну можливість. Хоча що може бути більш ризикованим та мізерним ніж та авантюра, яку придумав Азім.

– Якщо не спробуємо, то не дізнаємось.

– Але повернути твою душу ми вже точно не зможемо, ти ж розумієш?

Я кивнула. Це для мене не мало значення. Я б пішла і на більші жертви, тільки б врятувати його.

Я дістала есенцію душі з кишені, та передала Азіму. Сама зробити це я не могла, занадто нервувалася. Він без зайвих слів зрозумів це та взяв на себе цю відповідальну місію: відкупорив пляшечку, з якої наче вирвався напівстогін-напівшепіт. Це душа відчула поклик свободи. Ми перезирнулися з Азімом, Поліанна затамувала подих, застигши у німому очікуванні. Азім обережно розвернув Микитине обличчя до себе. Скляний погляд сумних синіх очей вразив холодом і болем. У ньому читалося відчуття зрадженості та кинутості. Я відвернулась, несила на це дивитися. Кожна секунда звучала в голові глухим ударом.

Азім обережно влив душу Микиті у рота, до останньої краплі. Робив усе з такою обережністю, що було чути серцебиття кожного, хто знаходився у кімнаті. Ми всі затамували подих, чекаючи результату. Щось в животі Микити забулькотіло, з напіввідкритого рота вийшла димка та знов почувся легкий видих полегшення, але далі нічого не відбувалося.

Ми мовчки сиділи й дивилися на хлопця, жадали побачити хоч якийсь знак, рух очима, губами, грудної клітини – що завгодно, але він не подарував нам цього. Напевне душа не прижилася в тілі, а може, було занадто пізно, і мертве тіло відторгало чужу душу, просто зіпсувавши її.