31. План - діяти

Чотири години в автобусі, дві пересадки – і я вже був у Зеленограді. Інтернет підказав, де знаходиться весільний салон «Весільний вітер». Дорогою в мене був час обдумати, що я їй скажу. Найстрашніше було те, що вона не стане слухати, знову зітре мені спогади, і я забуду геть усе, залишуся у незнайомому місті зі стертою пам’яттю. 

Одразу чомусь згадалися історії тих бідолашних, що втрапляли в такі ситуації: якісь вирізки з газет, фрагменти новинних сюжетів, де люди розповідають, як із жахом отямились у невідомому місті без жодного уявлення, хто вони є. Утім я б не пробачив би собі, якби знов не побачив її. Той поцілунок був щирим. Я точно знав це. Вона має прийняти той факт, що між нами щось є, а я обов’язково зроблю усе, щоб ми були разом! Без різниці як довго, головне, що це має бути. Нам судилося. Я був певен. 

Ніколи у своєму житті я не відчував нічого подібного. Ця відьма зачарувала мене, полонила серце й душу, і тепер я не уявляв себе без неї.

Я вирішив ризикнути. Ризикнути усім, поставивши на кон можливо навіть власне життя.

Проходячи повз фонтан, я помітив заповітну вивіску. Серце зажило власним життям, неконтрольовано бриніло й хотіло вирватися з грудей, обігнати тіло й першим ускочити у ті двері, за якими чекала його володарка. Зі сподіваннями на краще я підійшов до салону, видихнув і завзято смикнув ручку дверей.

Всередині мене зустрів охайно вдягнений стрункий хлопець у бежевому штанному костюмі. На його обличчі виднівся пластир – єдине, що вибивалося з цілковито продуманого образу.

–  Вітаю вас! Чим можу допомогти? – поспішив він натягнути на обличчя шанобливу посмішку, перегородивши мені шлях далі. 

Мені хотілося делікатно, але якомога швидше здихатися його.

Не для цього  я пів дня змарнував, припхавшись у чуже місто, щоб витрачати час на пусті балачки з продавцем. Ні! Я мушу терміново її знайти!

– А мені потрібна хазяйка салону. На ім’я Агата, – випалив я, обійшовши нав’язливого продавця стороною та зазираючи вглиб салону в пошуках знайомого обличчя.

– Агата давно тут не буває. Але повірте, краще за мене вас ніхто не проконсультує. Яка у вас подія? Дайте вгадаю… Плануєте освідчення і потрібен костюм?… – затараторив хлопець, показуючи мені на рівні ряди вішаків з костюмами та шеренгу ошатно вдягнених манекенів. 

З маленької кімнатки, що виходила в торговельний зал, показалася якась молода дівчина з красивою довжелезною косою. Вона з цікавістю поглядала на мене. Я здогадався, хто вона. Це та мавка, про яку розповідала мені Агата.

– А ви, мабуть, Азім? А то ваша кохана мавка Поліанна? – поспішив запитати я, доки мене не вдягнули в костюм та не змусили освідчуватися комусь. Хлопець явно здивувався й недовірливо оглянув мене з голови до п’ят.

– А ви, перепрошую, хто? – запитав він, зморщивши чоло, та склав руки на грудях.

– Я знаю, що Агата – відьма. І знаю все про вас, – зізнався я. – Тільки благаю, не стирайте мені пам’ять!

Хлопець зиркнув на мене ошелешено, схопив за рукав моєї джинсовки та відтягнув від дверей. Потім швидко закрив замок, повісив табличку «Зачинено» та потяг мене до кабінетику, з якого визирала мавка.

– А ось і наше проведіння долі, – сказав він, спантеличивши мене. Я слухняно пішов за ним, розглядаючи все довкола. Звичайний весільний салон, з купою суконь та костюмів, з квітами та стелажами з різноманітними товарами для урочистостей приховував дещо неймовірне – цілий осередок магії, про яку я до зустрічі з Агатою не мав навіть уявлення!

 

Мене усадили на диванчик. Мавка й хамелеон говорили якісь незрозумілі мені речі, ніби вони чекали на мене, але не знали, що я – це я. 

Я з відкритим ротом спостерігав за їхньою бесідою, не маючи змоги навіть вставити слова, бо й гадки не мав, про що вони говорять.

– Ти думаєш, закляття подіяло саме так? – задумливо запитала дівчина, нервово перебираючи косу.

– А що ще це може бути? Він тут не даремно.

– Але ж він – людина! Як таке може бути?

– Схоже, Агата мала значно більше секретів, ніж ми думали.

– То де вона? Мені конче необхідно з нею поговорити, – нарешті встряв я у розмову, почувши рідне ім’я.

Вони обидва перевели на мене погляд, наче тільки зараз помітили мою присутність і весь цей час мене тут взагалі не було.

– Так, хлопче, розповідай підряд все, що тобі відомо.

– А ви скажете мені, де вона?

– Можливо, ти й сам не захочеш побачити її в тому стані, в якому вона зараз.

– З нею щось сталося? – підскочив я на місці, готовий бігти кудись. Мені кортіло побачити її, а не сидіти тут і теревенити.

– Вона трохи сама не своя. Я б навіть сказав, наполовину не своя.

– То вона це таки зробила? – із жахом здогадався я, згадуючи останню нашу розмову.

– Що саме?

– Позбавилася емоцій, щоб не відчувати болю?

– Ну-ну, стривай. Давай-но по черзі. Розкажи нам все, що тобі відомо і про емоції теж.

– Я кохаю її, а вона мене, – серйозно розпочав я, потупивши очі. Мавка й хамелеон ошелешено розкрили роти, а потім дружньо приснули від сміху.

Мені стало неприємно й образливо.

– Я кажу вам чесно! Між нами є почуття, і не важливо, хто ми є. Хто як не ви, мавка та хамелеон, маєте знати, що кохання здатне укласти будь-який союз! Агата відштовхнула мене, злякалася, але я впевнений, що ми маємо бути разом, – натхненно продовжив я.

Вони перестали сміятися та витріщилися на мене з цікавістю.

 – І як же так вийшло, що відьма й смертний покохали одне одного? – запитала Поліанна. І я приготувався розповісти все від самого нашого знайомства та битви з карликом, який мало не вбив нас, і до останньої нашої зустрічі, коли вона вдруге стерла мої спогади…