30. Микита

Дивне відчуття не відпускало. 

Наче вивернули навиворіт душу, добряче там покопирсалися, відірвали шмат найціннішого та впихнула назад у тіло. 

«Добре, що скоро я поїду звідси», – думав я, збираючи останні речі у будиночку-музеї. Ці два місяці практики пройшли так швидко. Іноді навіть здавалося, що занадто швидко. Деякі дні наче вирвали з моєї пам’яті. Я щодня намагався писати дипломну роботу, хоч по сторінці. Так я себе привчив ще з бакалавратури. Але коли переглядав записи, деякі дні були наче вирвані з життя. Жодного написаного рядка. А що було того дня – навіть згадати не міг. Хоча що могло відбуватись тут у Малинівці?

Автобус до міста відправлявся за кілька годин. Усе вже було зібрано, дядя Петя от-от мав зайти за ключами та прийняти свій постійний пост, а мені час був вертатися до університетського гуртожитку. 

Щоб хоч трохи розрадити себе та позбутись відчуття тотального спустошення та від нічого неробства я вирішив попрямувати до «свого» місця – до тінистої галявини біля пасовиська, де завжди було тихо й прохолодно в спеку, де крони густих верб могли з легкістю сховати від дощу.

Я приліг на подушці з сіна, яку колись зробив для себе, бо часто тут любив відпочивати, тікаючи у полудень від спеки. Вітер навіював хмарки. Сонце час від часу ховалося за ними, грайливо визираючи на мить, змушуючи мене примружитись, а потім знов ховалося, ніби грало зі мною в хованки. Я намагався не задрімати, дістав з рюкзака термос. На цей раз у ньому була кава з молоком, яку я зробив собі в дорогу. Відпив трохи та ліниво відсунув чашку, не закрутивши кришку. Аж раптом термос завалився. Кавово-молочна ріка вивільнилися зі сталевого полону й швидко розтеклася. Вилаявшись, я підвівся та прибрав сіно, щоб воно не намокло, підняв термос і заціпенів. Біля кавово-молочної річки сидів величезний метелик.

Я зморщився та забрав руку, поправив окуляри й пригледівся до дивної комахи. Ніколи не бачив такого великого метелика.

– Привіт, – озвався він до мене.

– Привіт, – на автоматі відповів я, навіть не встиг злякатися. А коли до мозку дійшло, що щось не так, що метелики взагалі-то не розмовляють, впав на сідниці та як рак-відлюдник позадкував подалі. Глухий крик зірвався з вуст.

– Ой, мамо рідна! Ти що таке? – заволав я.

Наляканий метелик здригнувся, потім захихикав та обережненько підлетів до мене ближче.

– О великий рятівнику Микито! Ти хіба забув мене? Я Енлік! Ти врятував мене від страшної загибелі, тож я на все життя в боргу перед тобою.

Я нервово зглитнув та завмер з відкритим ротом. Очі стежили за метеликом, а тіло хотіло бігти, та ноги чомусь не слухалися.

– Ти… Ти говориш?

– Ну так! Що з тобою, рятівнику Микито? Нумо, дай я придивлюсь… – метелик підлетів зовсім близько до мого чола. Я заціпенів та міг ворушити тільки очима, спостерігаючи за рухами метелика, який наче й не становив для мене загрози, втім нажахав так, що серце билося безперервно. 

«Може, у мене щось із мозком? Наче й сонце не палюче, перегрітися я не міг».

– Мені це ввижається? Ти знаєш моє ім’я? – знов запитав я.

Метелик хихикнув, облетів навколо моєї голови та присів на плече. Я скоса поглядав на дивне створіння, розгледівши, наскільки цей метелик зовсім не схожий на метелика – а швидше нагадує маленьку людинку з крильцями, трохи волохату та з величезними темними очима й антенками на голові.

– Так-так, все зрозуміло. Тебе обробили магією фей. Я можу це скасувати, але якщо це зробили з тобою, то не даремно ж… – крихітка Енлік задумалася, піднісши тоненькі волохаті пальчики до ротика.

Я дивився на неї ошелешено, досі перевіряючи себе на адекватність сприйняття та пощипуючи зап’ястя. Потім навіть наважився доторкнутися кінчиком пальця до дивного створіння, що спокійнісінько сиділо в мене на плечі.

– Магія фей?

– Ну так. Це точно. Тобі стерли спогади. Взагалі-то, я б не показалася тобі, якби знала, що ти не пам’ятаєш. Просто летіла повз, почула аромат молока, побачила рятівника Микиту от і сподівалася поласувати. Можна?

Я кивнув та налив у кришку термоса залишки кави з молоком й поставив на землю. Фея швиденько підлетіла до краю та стала жадібно ковтати напій з долоньок, смачно присмоктуючи.

Я ж намагався оговтатися. Серце закалатало ще сильніше. Я потер скроні, щоб знизити трохи напругу. У голові все шуміло, відчувався монотонний біль. Але раптом все стало на свої місця. Чомусь дивні слова метелика вже не здавалися чимось абсурдним. Спалах істини осяяв мозок. Я схопився за цю ниточку, як за останню надію, й почав тягти.

– Ти можеш повернути мені спогади?

Енлік закивала та злетіла з мого плеча, зависнувши перед моїми очима.

– То зроби це, – погодився я, зробив глибокий вдих, намагаючись бути сміливим.

Фея пошепки сказала щось, дістала з крихітної сумочки якийсь порошок, дмухнула на мене, від чого я чхнув декілька разів, а коли прочхався зрозумів, що в голові розвиднилося. Наче додався цілий окремий світ. І я все згадав.