29. Азім та Поля

Знервована та заплакана, мавка не знаходила собі місця, аж поки ввечері двері весільного салону не відкрилися, і на порозі не з’явився він. Побитий, але в чистому одязі (звісно, встиг вже примарафетитись, щоб не занадто налякати й без того нажахану наречену), хамелеон простяг коханій горщик із насінням її улюблених фіалок, посаджених у ґрунт, та натягнув на обличчя винувату посмішку.

– Кохана, пробач мені, – з порогу почав він, ховаючись за горщиком, та одразу ж отримав смачного ляпаса, а потім міцні обійми з підвиванням та сльозами.

– Пробач мені, я винуватий… Дуже! Але більше такого не повториться і знаєш що?

– Що? – гаркнула Поля, втираючи сльози з почервонілих щік.

– Я купив нам будинок…

Поліанна знову обійняла його та заридала ще більше.

– Не хочу я будинків… У-у-у… Хочу, щоб ти був поруч…

Вони трохи заспокоїлися, перемістилися у кабінет на диванчик, де в обіймах одне одного спокійно обговорили все, що сталося за останні дні. Поліанна тримала холодний компрес на синцях хамелеона, доки той набирався сил, щоб загоїти рани. Зайшла мова і про Агату. Хам передав новину про її небажання йти до них на весілля та останній подарунок, який більше був схожий на пожертву або відкуп.

– Пообіцяй, що більше ніколи не наражатимеш себе на таку небезпеку!

– Обіцяю, кохана моя мавко… Якби не Агата, не знаю, що б я робив. Про що я тільки думав?

– Так, але більше розраховувати на її допомогу не варто, – підібгавши губу, ображено схлипнула мавка, згадавши останню неприємну розмову з подругою, яка ніколи раніше не була такою грубою. – Принаймні я більше з нею навіть розмовляти не хочу.

Вона ж ніколи слова лихого не сказала їй, ні словом, ні ділом не образила, а навпаки – завжди захищала та допомагала, а тут… Відмовилася прийти на весілля, хоча до цього так раділа за них.

– Вона дійсно поводилася якось дивно, – погодився Азім. – Була такою…

– Бездушною, – одночасно з хамом вимовила Поліанна. Вони переглянулися та замовкли.

Після короткої паузи хам продовжив роздуми:

– Що з нею могло трапитись? Може, це через сварку з Велігором вона сама не своя? Тому і на весілля їй боляче йти? Хоча це не виправдовує таких грубощів.

– Можливо. Але здається, тут щось інше.

Хамелеон встав та заходив по кімнаті, почухуючи підборіддя.

– У тебе є телефон Велігора? – запитав він.

Мавка кивнула та пішла за телефоном…

***
Телефонна розмова з відьмаком швидко набула статусу зустрічи. Велігор вирішив, що обговорювати телефоном нещодавні зміни його колишньої подруги – не дуже гарна ідея, тож вже за мить вийшов з порталу у шафі кабінету, де його зовсім не чекали мавка з хамом.

– Не лізьте в це! – одразу ж мовив він. Вигляд його був стурбований, брови насуплені, та й взагалі відчувалася напруга та смуток у його виразі обличчя та навіть рухах – уривчастих, різких.

– Просто поясніть, що відбувається з Агатою, – вимагала Поліанна. Її мовчазність та несміливість кудись поділися, такою розбурханою та схвильованою вона була останні дні. Спокій вивітрився з покірної та легкої мавки, яка тепер більше походила на лісову розлючену норну чи кікімору.

– Так, ми повинні знати. Вона навіть відмовилася йти на весілля, сказала, що хоче продати салон, не бажає спілкуватися з нами. Ми хвилюємося за Агату. Що з нею? – підтримав хамелеон.

Велігор, трохи вагаючись, все ж таки зізнався, адже ці двоє знали таємницю відьми, і краще їм знати її продовження.

– Агата позбулася другої душі.

Мавка й хамелеон присіли від здивування назад на диван. Поля погладжувала живіт, часто дихаючи, а Азім здивовано переварював новину.

– Але ж це не пояснює її поведінки. Вона не мала стати такою жорсткою та байдужою.

– Та годі вам! Вона змінилася, і схоже, їй все подобається, бо другу душу вона так і не повертає. Я навідувався до алхіміка. Отже, її все влаштовує, – заперечив Велігор, не визнаючи підозри друзів.

– Це дуже дивний симптом. А що як алхімік щось заподіяв їй і не зізнається?

– Він не посмів би.

– Як ти знаєш? Ти впевнений?

– Впевнений. Бо він ризикував би тоді власним життям, якби з Агатою щось сталося. Кажу вам, облиште її.

– Хоча б поговори з тим алхіміком ще раз. Їм не можна довіряти! Я на власному досвіді це знаю.

– Просто примиріться з тим, що ця відьма більше не ваша, – відповів Велігор. Він запахнув свій довгий плащ та дістав портальне каміння, збираючись йти геть.

Азім поспішив поставити навздогін ще одне питання:

– А де вона може зберігати свою вилучену душу?

– Вона не казала. Згадала лишень, що це найбезпечніше місце, яке вона коли-небудь мала.

Вони мовчки переглянулися, а потім відьмак пішов геть, скориставшись порталом.

Поліанна та Азім сиділи мовчки, не знаючи як реагувати на почуте. Схоже, Велігор давно примирився з втратою Агати. Напевне, втратив її він вже давно – задовго до ритуалу алхіміка.