28. Рух

Я визирнула і побачила, що птаха сидить біля входу та задрімала. Я поглянула вгору і побачила крихітного Азіма вдалечині, який махав мені руками. Цятка-Азім був зовсім безпомічним. Раптом мені в голову прийшла авантюрна ідея! Власне, цього я навчилася, як це не дивно, у студента Микити.

– Мал-мала була, та в полі росла. Місяць світив – зернятко грів, сонце світило – мене зростило, – вимовила я якомога тихіше, втім і такого звуку було достатньо, аби тонкий слух птахи змусив її відкрити величезні скляні очі. Вона видала бойовий писк і стрепенула крилами, але моє швидке зростання у розмірі спантеличило її.

Рух не очікувала такого, а я за зростом вже була заввишки із дерево та продовжувала збільшуватись. Щоб ще більше спантеличити птаха я видала якомога лякливий вереск і скорчила страшну гримасу. Це подіяло. Птаха стрепенулася та злетіла в повітря, розставивши крила. Вона налякано тримала дистанцію, а я продовжувала рости, вже дістаючи рукою до гнізда. 

Нажахана птаха в паніці стала кликати на допомогу. В небі вже виднілися цятки інших птахів Рух. Я зрозуміла, що в мене є лише одна спроба, і випустила кулю блискавки в Рух. Та злякано відлетіла в сторону, продовжуючи махати крилами та призовно верещати. Вона підлітала до гнізда та кружляла над ним, але боялася атакувати невідому істоту, що була вже більша за неї розміром. Блискавка змусила її увертатися та відлетіти на мить ще далі, і саме в цей момент я схопила у жменю Азіма з гнізда, прихопивши похапцем гілки й каміння, з якого воно було створене, та швидко вимовила заклинання перенесення в Зачарований ліс.

– Що втрачено – там знайдеться. Хто загублений – у ліс перенесеться. Дозволь загубитися, твоєї сили напитися, в Зачарованому лісі хочу опинитися...

У повітрі відкрився портал, я сунула в нього руку, і простір засмоктав мене у безодню, залишивши крики птахів Рух вдалечині.

 

Мене викинуло в лісі посеред густих заростей, які були мені по пояс та добряче подряпали ноги та руки. Розвернувшись обережно та поламавши чимало кущиків та дерев, поранившись ще більше, я спробувала присісти навпочепки, розтиснула долоню та побачила непритомного, подряпаного та у крові Азіма, який був трохи присипаний камінням, яке я у поспіху схопила разом із ним. Звільнивши навколо себе трохи місця, я приготувалася повернутися у свій розмір, обережно поклавши хамелеона на землю зверху на каміння та металеві шматки, що прихопила із собою.

– Велич-велич-закликаю, велетня-отця гукаю, на шляху ти загубися й у розмірах змінися.

Мій голос луною пройшовся над лісом. Я аж здригнулася від незвично гучного тембру, зовсім незвичного мені. Тієї ж миті я відчула легкість та падіння. Дерева швидко опинилися наді мною, а не десь внизу. Мої руки та ноги скорочувалися, голова паморочилася. Я закрила очі, а коли відкрила – відчула себе нормального розміру, як і хотіла.

– Азіме, ти живий?

Я спробувала привести хама до тями. Він був весь побитий, у синцях та ранах від мого стискання в долонях разом із грудою каміння, але живий. Хамелеон відкрив очі, струснув головою, відкашлявся та швидко отямився.

– Дякую тобі. Я думав, що вже не виберуся звідти.

– Ти б і не вибрався. А тепер скажи, що це була за дурна ідея?

– Відправитися за пір'ям Рух?

– Ні, відправитися до лихваря, – заперечила я та похитала головою.

– Я хотів зробити сюрприз Полі. У нас скоро буде малеча, тож потрібен гарний дім, захищений та просторий. Я пригледів чудове містечко біля моря, де можна було б звести власну фортецю – неприступну та захищену від чужих очей, привітну та гостинну для нас… Але мені потрібні були п'ятнадцять квінтонів. У мене було тільки два.

Я хмикнула та сплеснула руками.

– Ну ти й бовдур! Ну то вже не моє діло.

– Агато, люба моя Агато! Як же я тобі вдячний! А особливо за це.

Він швидко підвівся, зморщившись від болю та почав розгрібати каміння, яке його мало не скалічило. В купі валунів щось виблиснуло. Це був шмат пір'їни дорослої Рух. Кілограмів з десять – цілий статок…

– Дякую! Дякую!

Він кинувся мене обіймати, але я з огидою відсунула хама від себе.

– Хм, вважай, що це мій вам весільний подарунок.

– Це найщедріший подарунок, Агатонько! Ти будеш нашою найпочеснішою гостею та повіреною…

– Е, ні. Я не буду повіреною на вашому весіллі. І взагалі, не чекайте мене, – перебила його я та відвела погляд.

– Як це? Що ти таке кажеш?

Азім зсунувся та зморщив брови, витерши кров з губи.

– Будь ласка, не треба цих нудних розмов. Ти почув, що я сказала. Я втомилася. У мене своє життя. Я тепер інша. І ми більше не друзі. Даю вам місяць, щоб викупити або продати салон та забрати свою частку, і ми з вами розстанемося назавжди. Поки що чекаю на відсотки й усе.

Азім, шокований почутим, не знав куди себе подіти. Його плечі осунулися, підбите око смикалося, а з губи продовжувала текти кров, яку він незграбно розтер по всьому обличчі. Мені гидко було на нього дивитися.

– Агато, що ти таке кажеш? А як же Поліанна? Вона не витримає такого удару від тебе, – його вимова була трохи незрозумілою через опухлу губу та забиту щоку.

– Мені вже час йти. Скажи їй сам.

Я дістала портальне каміння у маєток Думанових, яким встигла замінити камінець, що вів до оселі Велігора у своєму гаманці.

– Агато, що з тобою? – кинув у спину Азім, приголомшений та повністю розбитий.

– Зі мною тепер все чудово. Прощавай.

Я не схотіла більше його слухати. Цей хамелеон виглядав жалюгідно, і був сам винуватий у тому, що сталося. І це велике щастя, що я прийшла на допомогу. Більше такої милості я собі не дозволю, звісно. Я могла постраждати від цієї пригоди. Більше мені не варто так ризикувати. Ще й заради якихось непотрібних мені нижчих істот, від яких мені жодної користі. Це раніше мені потрібні були всі ці емоції, прив'язаності, відчуття себе потрібною… Святі Елементалі, яка ж я була дурна! Тепер я вільна.