26. Все вирішено

Мій переїзд до родового замку не став для мене визначною подією, як для тих, хто вже жив там до мене. Варто було переступити поріг рідного та колись ненависного дому, як мене зустрічала Рада. Її очі горіли щастям. Вона була вдягнена як завжди ошатно, та ще й натягла новий фартушок задля зустрічі улюбленої Агатоньки.

Мені було навіть дивно від того, наскільки спокійно я відкрила важелезні двері, зайшла в хол, який ще донедавна викликав в мене єдине бажання – негайно втекти звідси. Навіть останній візит сюди до батька не був винятком, хоч ми вже й не одвічні вороги.

– Агатонько, моя ріднесенька, – заквилила домовиця та витерла сльозинку на волохатому обличчі. Вона завжди важко стримувала емоції. – Яке щастянько! Вже й обідець готовий! Як же добре, що ти нарешті повернулася, Агатонька моя…

Вона кинулася мене обіймати. Волохаті м’які ручки охопили мене за талію. Вона втиснулася мені у живіт та підвивала щось на свій манер. Про те, яка вона щаслива і задоволена, як довго вона цього чекала і все таке… Я ніяк не могла вирватися з цих обіймів, адже мені не терпілося вже зайти до своєї кімнати та розкласти речі, впорядкувати придбані зілля та зайнятися чимось корисним.

– Радо, обід принеси, будь ласкава, до моєї кімнати.

– Як же? А ваш батько велів накрити урочистий стіл…

– Зараз не до урочистостей. Я просто прийшла додому і хочу відпочити. Від усього.

– Агатонько…

– І якщо можна, Радо, називай мене Агата, а при чужих – Агата Костянтинівна. Так мені буде комфортніше. Та й нашим гостям. Домовились?

– Угу, – кивнула ошелешено домовиця та вирячилася на мене, забувши про сльози. Вона провела мене поглядом, вже не намагаючись щось пропонувати, бо я швидко злетіла сходами наверх та завернула у своє крило, де на мене вже чекала Рубіна. А я ж зовсім про неї забула. Сестричка точно не дасть зараз відпочити. Треба розставити всі крапки над «і».

– Навіщо ти знов прийшла? – на щастя, без особливих церемоній перейшла вона одразу до суті, склавши руки на грудях. Вираз її обличчя був ворожим та не давав надії на порозуміння. А мені цього і не треба було. Та мені взагалі начхати на неї, її думку та її невдоволення.

– Бо я тут живу тепер. Це і мій дім, Рубіно, якщо ти забула. Дуже прошу не приходити до мого крила без зайвої потреби. А краще взагалі не приходити. Ми з тобою не вороги, але й не друзі.

– Отак ти, значить, заговорила? Трясця б тебе! Ще чого! Це мій дім, а ти втекла, відмовилася сама від усього цього! Ти несправжня Думанова!

– Та ти що? А яка ж? Твій план осоромити мене перед магічною спільнотою не вдався, і я не раджу пробувати знов, сестричко. А тепер залиш мене наодинці. Займися краще своїми справами. Чи в тебе їх немає?

– Є, звісно. Зовсім скоро батько оголосить моє ім’я на Раді, і я стану його офіційною наступницею. А ще я подбаю про те, щоб ти якнайшвидше усвідомила, що тобі тут залишатися нестерпно. І небезпечно.

– Не погрожуй мені, Рубіно. Ти ж не кинеш в мене кулею, як в дитинстві, правда? Повір, я з легкістю зможу відповісти, тож краще не зли мене. А щодо Ради ми ще подивимось.

Сестра промовчала, міцно стиснувши зуби. Усе її нутро показувало внутрішню боротьбу з бажанням жбурнути в мене вогняний спалах, але вона знала, це не має сенсу – наші сили рівні.

Я підхопила сумку й попрямувала до особистих покоїв, із задоволенням відчуваючи жар у спині від палкого погляду розбурханої Рубіни. Інша рука була наготові жбурнути у сестричку блискавку або хоча б зіпсувати добряче її зачіску ураганним вітром.

Я чула скрегіт її зубів. Її злість палала, а мене це тільки веселило. Смартфон сповістив про повідомлення. Цікавість штовхнула його відкрити. Я вже знала, що це може бути тільки Поліанна, бо саме для спілкування із нею ми й використовували цей зв’язок ще з часів спільного керування «Весільним вітром». Я не втрималася і хотіла вже видалити мавку, але все ж таки відкрила повідомлення.

«Агато Костянтинівно, благаю, відгукніться! Азім зник від учора.»

І куди ж це міг зникнути хамелеон? Може, теж утік кудись від постійного ниття нареченої? Зайнятися мені особливо не було чим, тож я вирішила від нудьги навідатися у «Весільний вітер». До того ж в голові з'явилася думка про те, що було б непогано дістатися мого сейфа в салоні. Та і мені хотілося розставити всі крапки над «і» й попросити зрештою мавку перестати мене відволікати. Значний відсоток від прибутку салону щомісяця і щоб мене не чіпали по дрібницях – мене влаштовує відтепер. А краще взагалі його продати.

 

Я попрямувала у «Весільний вітер», скориставшись портальним каменем, який завжди носила із собою. Він переніс мене у шафу мого колишнього кабінету, як завжди. Визирнувши у щілину та переконавшись, що у кабінеті тільки Поліанна, яка сиділа за столом, я відкрила дверцята та вийшла. Мавка одразу ж схлипнула та кинулася до мене, наче шуліка на жертву. І я відчувала себе саме так, бо приготувалася до шквалу емоцій, що от-от мав вилитися на мене.

–  Агато… Святі Елементалі, ви тут!

Моє вухо трохи різонуло почуте «Агата» замість звичного з вуст мавки «Агата Костянтинівна». Це, мабуть, вперше вона дозволила собі таке звернення до мене. За іронією долі, саме тепер я вважала його вкрай недоречним.

– Поліанно, будь ласка, заспокойся та переходь до справи. У мене дуже мало часу.

Вона судомно вдихнула, видихнула та спробувала опанувати себе.