24. Без почуттів

Прийшла до тями вже вдома рано вранці. Принаймні доки я не забрала звідси речі та не з'їхала з квартири Велігора, це місце можна було називати домом. Я прокинулася бадьорою та, на диво, в гармонійному настрої. Перше, що я зробила, це намацала в кишені склянку з есенцією душі. В іншій кишені лежала така сама склянка, тільки з емоціями, трохи іншого кольору. Алхімік зробив все, що від нього вимагалося, підклав непомітно другу есенцію. Тепер ці скляночки – найдорожче, що в мене є на найближчий тиждень, доки я не захочу їх придати есенціям нематеріальний вигляд. Якщо взагалі захочу. Буде видно.

У кімнату зайшов Велігор, і я швидко сховала другу пляшку з емоціями в кишеню. Першу – з душею – показово крутила в руці, ніби розглядала райдужні переливи есенції.

– Красива в тебе душа. – тихо сказав Велігор, поглядаючи на склянку в моїх руках. – Тримай її в надійному місці.

– Ще б пак.

– Есенцію ніхто не має знайти.

– Повір, там не шукатимуть. Це найбезпечніше місце, яке я колись мала. І це точно не тут, Велігоре.

Він відвів погляд, не приховуючи образи від моїх слів. Потім швидко перевів тему:

– Як ти?

Його голос бринів сталевою байдужістю. Хоч і намагався він проявити співчуття, я не відчувала нічого. Та й не було в його вигляді нічого доброзичливого. Він зробив останній жест доброї волі – востаннє врятував мене, а тепер прагнув свободи.

– Все нормально. До Ради оклигаюся. Тоді ж і речі заберу, – спокійним голосом мовила я та відвернулася. Він не став заперечувати.

– Я переночую в батьків. Можеш не поспішати, живи тут скільки треба. Бажаю тобі удачі, Агато. Не роби більше дурниць. Ти й без того наробила їх багато.

Виправдовуватися та сваритися не було ані сил, ані бажання. Нехай кожен з нас залишиться при своїй думці. Відьмак пішов, відкривши портал у Раду.

Образа на Велігора зникла – розчинилася, наче пройшло вже сто років з нашої минулої сварки. Він не бентежив мене більше. Його прагнення будувати кар’єру в Раді стало зрозумілим та логічним. Стосунки із ним зараз не хвилювали взагалі. Весь той вир почуттів, що охопив мене під час останньої зустрічі з Микитою зараз взагалі здавався якоюсь нісенітницею. Як я взагалі могла відчувати щось до простого смертного? Як могла дозволити себе поцілувати? Піддатися емоціям? Фу… До чого ці емоції мене привели.

Я умилася та прийняла теплий душ, потім вдяглася у свіжий одяг, сіла в крісло, щоб все осмислити та продумати. Спершу перевірила телефон. На ньому було декілька пропущених від Поліанни.

"І що від мене треба цій мавці"?

З вагітністю вона взагалі стала нестерпною. Як я тільки витримувала раніше весь той потік емоцій, що вона виплескувала на мене? Мабуть, витримувала, бо й сама була охоча виплеснути на когось увесь той ворох емоційного бруду, що носила в голові. Виявляється, для того, щоб почуватися добре не обов’язково переживати купу емоцій. Спокійний та врівноважений стан значно поліпшує і настрій. Ще ніколи в житті в моїй голові не було так легко та спокійно. Кожна думка впорядкована, як книжки на поличці в бібліотеці. Кожен спогад на своєму місці, не відволікає, не заважає. Подивилася, як кіно, і забула. Жодного суму, болю, ностальгії, відчуття провини та сорому. Все одразу стало на свої місця. Нарешті я можу подивитися на своє життя тверезо. Отже… Постійної оселі нема, від навчання відсторонили, кар’єри жодної – і це у такий продуктивний вік – двісті двадцять дев’ять років! Та коли як не зараз робити собі ім’я, досягати цілей та сміливо дивитися в майбутнє? А що робила я? Подивимось… Зруйнувала собі репутацію ще з юних років, втекла у безперспективний світ смертних, будувала сумнівний бізнес серед людей, який абсолютно нерозумно віддала мавці та її дружкові, витрачала час на ці дурнуваті стосунки з істотами, які нічого не можуть мені дати в плані розвитку. Про зв’язок з Микитою я взагалі мовчу.

Відповідальна Рада, на якій вирішиться моя доля, вже зовсім скоро. Але до цього часу треба не лише прийти до тями, щоб ніхто нічого не запідозрив, але й зробити ще дещо, що зараз здавалося абсолютно очевидним, – замести слід моїх помилок. Точніше помилки – однієї, але величезної помилки… З милим обличчям, надійними плечима та закоханими очима…

Не можна було допустити, щоб правда десь випливла. Як би Микита не божився, що нікому нічого не скаже, він може помилитися. Чистильники на варті, мають очі й вуха всюди. До того ж цей впертий, закоханий по вуха юнак, не облишить спроби мене знайти – я певна. Треба поставити крапку.

Посидівши ще трохи та хильнувши турмалинової води для ще більшої рішучості, я зібрала речі, але тільки необхідні, зайве – викинула. Зайве – це фотографії, якісь старі книжки, окрім навчальних, усілякий непотріб, який я берегла з початку наших стосунків з Велігором – засушені квітки, дрібниці усілякі… Це ж просто мотлох! А скільки місця займає! За пів години я була готова вирушати в Малинівку, сподіваючись зустріти там його. Склянки з есенціями спакувала в сумці, хоч і розуміла, що це необачно. Треба буде їх десь заховати в надійному місці пізніше, де точно ніхто не шукатиме.

Холодне вечірнє повітря принесло задоволення, видувши легкий турмаліновий дурман та дріб'язні залишки сумнівів, поки я летіла старим добрим способом до людського селища – на господарчій щітці.  

Цього разу воно виглядало дещо інакше. Може, через похмуру погоду та густий туман, який був мені на руку, адже менше вірогідність, що хтось побачить мене навіть крізь створену мною захисну хмару.