23. Договір

Ми мовчки йшли вже знайомою скелястою ущелиною. Поспішали. Потрібно було встигнути все зробити до заходу сонця, бо вже вранці на мене чекали в Раді стихій. Одразу після розмови з Велігором, мені прийшло повідомлення з Ради магпоштою. Склянка з ментальним листом вискочила з мініпорталу, як чорт із табакерки, прямо мені в руки. Не залишалося нічого іншого, як її розкрити й вловити послання, яке не приймало відмов або заперечень: «З'явитися до Ради Стихій на вимогу Спостережної комісії з безпеки завтра  о 12.00. Бути готовою до інтерв'ю та повного магічного сканування». 

Відразу після цього зі мною на зв'язок намагався вийти батько. Наплював на всі наші сварки й моє небажання з ним спілкуватися, але я не відповіла. Я знала, що він хоче сказати – попередити мене, але я вже й так була про все обізнана і була на півдорозі до здійснення нашого таємного плану. Остання надія на повну реабілітацію та спокійне життя. Може, мене навіть до Академії таки візьмуть, і все налагодиться? 

У голові було надто багато думок, і розмова з батьком ніяк би не покращила зараз ситуацію. Я заблокувала своє ментальне поле. Не хотіла ні з ким виходити на зв'язок. Та й не до того зараз було.

– А якщо він не схоче це робити? – тихо запитала я, ступаючи по кам'янистій доріжці.

Велігор ішов слідом за мною, сунувши руки в кишені. Я заперечувала проти його компанії, але він категорично вирішив мене супроводжувати. Останній порятунок недолугої нареченої ... Вже минулої.

– Отже, зустрінеться із чистильниками. А нам доведеться терміново шукати іншого алхіміка.

Декілька розвилок, поворотів – і ми знову біля входу до просторої лабораторії алхіміка. З останнього нашого візиту вона була в цілковитому розгромі, але відносний порядок він тут встиг навести.

– Що? Знову ви? Горгонячий хвіст вам під ніс, я сказав усе, що знав! – заволав карлик, побачивши наші скромні персони.

– Гей, спокійніше! Ми з пропозицією, – квапливо заспокоїла його я, піднявши долоні вгору, щоб продемонструвати, що ми з миром.

– З якою ж?

– Мені шкода, що твоя лабораторія постраждала, – почала здаля я, намагаючись заспокоїти невдоволеного карлика та трохи завоювати його довіру.

– Та авжеж! Не бреши, відьмо! Говори, що треба скоріш! – похмуро буркнув він, гордовито скинув головою і вперся руками в боки.

– Коротше, ми дамо тобі трішки енергії на відновлення. Не квінтон, але достатньо, щоб зробити закупівлю необхідного на магринку.

– А натомість що? – примружився він хитро, розуміючи, що прохання буде явно нестандартне, якщо з ним намагаються домовитися, а не тупо залякують.

– А ти зробиш те, що збирався, – я зробила драматичну паузу та продовжила. – Витягнеш з мене другу душу.

Алхімік роззявив рота від подиву й округлив очі, блиснувши злим блиском.

– Ну ти радіти не поспішай! Душу треба витягти та перетворити на есенцію на якийсь час, і вона залишиться в мене. А потім ти повернеш її на місце. Велігор за цим простежить, тож не надумай хитрувати. Від тебе потрібно лише виконати ритуал за плату, не більше.

– І не забувай про чистильників! – підхопив грізний Велігор. – Якщо хоч щось бовтнеш, – не топтати тобі рясту, усвідомив?

Алхімік, заклавши руки за спину, пройшовся по кімнаті, розмірковуючи, але довго думати не став.

– Згоден на угоду. Але позика енергії вперед.

Ми з Велігором переглянулися, і я впевнено зробила крок вперед, простягнувши карлику зап’ястя, скривившись від огиди, коли його холодні липкі руки торкнулися моєї шкіри.

– Не більше унції, – застерегла його я, висмикнувши на мить руку. – Ще пів унції отримаєш, коли увіллєш душу назад через тиждень.

– Унція, так унція, – жадібно блиснувши очима, схопив він знову мою руку, боляче стиснув своїми чіпкими пальцями та приготувався переймати мою енергію. Мені залишалося лише відпустити силу назовні. Я скривилася, коли пішов відтік енергії. Моє нутро чинило опір енерговіддачі, але воля була сильнішою за тіло. Договір був добровільним. До того ж іншої плати я запропонувати алхіміку не могла. Та й алхімік був би повним ідіотом, якби відмовився від «смачної» сили відьми зі знатного роду.

– Все в порядку? – уточнив у мене Велігор, помітивши, як я зморщилася від дискомфорту.

Я кивнула.

Коли все було скінчено, алхімік задоволено потер руки. Тепер йому було настільки добре, наскільки мені погано. Я почувала себе спустошеною та млявою. Апатія туманом осіла на шкірі, змушуючи сісти на найближчий пуф.

– Тепер до діла, – промимрила я, приходячи до тями. Хотілося, щоб усе це якнайшвидше закінчилося.

Алхімік, бадьорий і заряджений, злив частину моєї енергії в якусь посудину. Потім задоволений потер руками й, потягнувши мене за зап'ястя, повів у маленьку таємну кімнатку, що відчинялася за шафою.

– Лягай на стіл, – наказав він.

Я вилізла на високий кам'яний стіл моторошного вигляду, схожий на жертовний вівтар, тут же зіщулившись від холоду, що йшов від гладкої поверхні каменю.

 

Велігор стояв у кутку, уважно стежачи за діями мага.

– Ти готова? Буде боляче, – з задоволеною усмішкою попередив він і простяг руки наді мною.