22. Весільний вітер

Я вийшла з порталу у маленькій коморі у своєму колишньому кабінеті. Саме до цього місця я прив'язала колись портальний камінь, щоб випадково не шокувати своєю чарівною появою якогось гостя чи візитера з людей. Переконавшись, що в кабінеті немає нікого, сміливо вийшла назовні. Душевний біль розривав мене на частини. Я безпорадно сіла на диван та ледь стримувала істерику й ридання.

"Що зі мною? Чому я так страждаю? Наче у мене шмат серця вирвали, але лишили живою – мучитися".

Я була ладна на все, аби припинити свої страждання. Від бажання розридатися втримало те, що я помітила Полін горщик. Вона спала в ньому у вигляді плюща. Це було дуже дивно, адже був розпал дня, і з торгового залу долинали голоси клієнток і Азіма.

– Полю? Ти чому в горщику? – здивувалася я, підходячи ближче до діжки. Я торкнулася пониклої гілки з маслянистим зав'ялим листям і помітила, як з нього стікають дрібні краплі в'язкого напівпрозорого соку.

– Гей, Полечко, що з тобою? Ти захворіла?

Я погладила листочок, змахнувши з нього крапельку, і Поля відразу прийняла свій людський образ. Вигляд Полі змусив мене забути про власні переживання.

– Агато Костянтинівно... У-у-у... – тихенько заволала вона і закрила своє миле юне личко руками. Я тут же почала обіймати подругу, поглядаючи на прочинені двері в кабінет. Навряд чи клієнтам весільного салону варто бачити заплакану хазяйку з жалобним обличчям, як на похороні. Я поспішила закрити двері на замок і посадила пригнічену мавку на диван.

– Ану розповідай, що тебе так засмутило?

Поля втерла сльози й, заїкаючись, почала говорити.

– Розумієте, Агато Костянтинівно… Скоро весілля, а… а…

– Так, заспокойся, зроби глибокий вдих і поясни все нормально! Весілля – це чудово! Що не так?

Поля видихнула і знову кинулась у плач, тихо підвиваючи у мене на плечі.

– Азім мене розлюбив… у-у-у-у….

– Що за дурниці? Ти виходиш за нього через кілька тижнів і чекаєш від нього мавколеона! Поліанно, припини негайно! – струсила я її за плечі й суворо подивилася в прекрасні, залиті сльозами очі мавки.

Вона знову прийшла до тями та більш розмірено пояснила суть своїх підозр.

– Він почав пропадати, не пояснюючи причин. На всі мої питання відмахується і відмовляється, мовляв, то він іде до Пріами за зразками каміння для суконь, то в магазин за тканинами, або ще кудись, але ж я бачу, що він бреше! Я особисто робила закупівлю каміння у гномихи два тижні тому і більше нам не потрібно! А тканини Азім зроду не вибирав! Це завжди робила я.

– І як часто він пропадає, як ти кажеш?

– Минулого тижня двічі. А вчора його не було майже цілий день, на зв'язок він не виходив, сказав, що телефон розрядився. Але варто мені почати розпитувати його, як він нервує і починає нести якусь нісенітницю про те, що йому просто хотілося прогулятися. Прогулятись! Уявляєте? Одному! Я набридла йому-у-у…

– Полю, облиш. Я впевнена, що це якесь непорозуміння. Напевно, всьому, що відбувається, є причина. Ось побачиш.

– А чи не могли б ви… простежити за ним, коли він зникне наступного разу?

– Ну це якось неправильно. Нечесно.

– Але ж він не зізнається! Раптом з ним коється щось… Щось жахливе? Будь ласочка…

Поля знову почала схлипувати, і щоб підбадьорити бідолшану, я все ж таки погодилася.

– Добре. Наступного разу, якщо він зникне надового, ти подзвони мені, і я спробую його відшукати та постежити за ним.

Я погладила мавку по плечу, посміхнулася до неї та передала трохи спокою ментальною магією. Поліанна відразу перестала нервувати, втерла сльози й кинулася мені в обійми. Зрештою, Азім точно не робить нічого поганого, і швидше за все, Поліанна просто перебільшує. Я була певна, що достатньо буде просто з ним поговорити та попросити не зникати так. А стежити, мабуть, і не треба буде, насправді.

– Дякую вам, Агато Костянтинівно…

– Та нема за що! А де, до речі, моє запрошення? Весілля за пару тижнів, а повірена молодих навіть не в курсі! – жартівливо посварила я її пальцем.

– Ой, так! Вибачте! Зовсім забула.

Поліанна підбігла до столу і витягла з шухляди маленьку листівку із запрошеннями для мне та Велігора та ще якийсь пакет.

– Ось. Весілля зіграємо на природі. Я знайшла чудове місце у парку. А це ваше вбрання.

Я з цікавістю зазирнула у пакет. У ньому була смарагдова шифонова сукня.

– Відтінки зеленого – не зовсім мені до вподоби... – чесно зізналася я, не очікувавши, що у повіреної на весіллі має бути особливе вбрання.

– Прошу вас! Це традиція мого роду. На весілля всі приходять одягнені в кольори лісу чи полів.

Я засмучено зітхнула, але сперечатися з нареченою, звичайно ж, не стала.

– Добре! Якщо традиція…

– А навіщо ви прийшли? – раптом схаменулась Поля, нагадавши мені справжню причину мого візиту.

– А я хотіла… Коротше, ми трохи посварилися з Велігором…