21. Все таємне…

– Ну? Нічого не хочеш сказати? – запитально глянув він на мене. – Це ж той хлопець, який дивовижним чином згадав твоє ім'я?

Я приречено зітхнула. Брехати не мало сенсу. Потрібно було одразу сказати, що Микита був зі мною в Зачарованому лісі. Навіщо я тільки збрехала?.. Ах, ну так: через те, що передбачала подібну реакцію...

– Послухай, Єгоре, я просто не хотіла вдаватися в подробиці. Адже ти й не розпитував особливо про те, що зі мною трапилося, от я й не сказала…

– Він що, був із тобою весь цей час?

Обличчя Велігора ставало дедалі суворішим. Брови здіймалися та ближче сходилися на переніссі, підборіддя витягувалося.  Він хмарою насувався й насувався на мене, викривши в брехні, а я вимушена була відступати та виправдовуватись.

– Мені довелося затягнути його із собою в портал, інакше алхімік спалив би бідолаху кристалом сили! Але я повернула його назад і ретельно замела сліди, переконала, що це був лише сон і…

– Сама в це повірила, так? Щоб збрехати мені?

– Я була у відключці майже добу. І, між іншим, якби не Микита, то взагалі не відомо, чим усе це закінчилося б. 

Я ображено закусила губу і переплела руки на грудях. Від неприємної розмови защипало в носі, очі зрадливо заблищали від образи, яка, здавалося, відступила після ранкової розмови.

– Микита, значить… Ти навіть ім'я його знаєш… Ти була у відключці добу, але не було тебе два дні. І що ви робили ще цілий день у Зачарованому лісі? Чому одразу не перемістилися назад?

– Тепер ти вирішив спитати? Тобто, коли ти думав, що я весь цей час була там одна, вмирала, то тобі було без різниці, як довго я була відсутня. А коли з'ясувалося, що зі мною був Микита, то відразу стало цікаво?

Велігор нервово стиснув щелепи, наче ім'я студента було якоюсь страшною лайкою.

– Не йди від теми! І як же людина змогла врятувати досвідчену могутню відьму, і що ви робили цілий день? – заламуючи пальці, суворо запитав він.

– Я втратила всю силу. Алхімік поранив мене магічним алмазом, поранив не лише фізичну оболонку, а й пробив енергетичне поле, тож я з людиною опинилася майже в рівних умовах. Тільки я ще й стікала кров'ю непритомна. Він примудрився якимось чином знайти потрібні трави у будиночку лісової кікімори. А потім ми разом звільняли її бранців. Вона виловила десятки магічних істот заради власної наживи та тероризувала весь ліс. Я не могла проігнорувати це. А Микита мені допоміг. Але нас більше нічого не пов'язує! Він просто опинився не там і не в той час.

«Або саме там і в той час... і я вдячна йому за це», – сама ж виправила себе в думках, з жахом уявивши своє замерзле мертве тіло посеред Зачарованого лісу.

Велігор дивився на мене широко розплющеними очима і нервово дихав. Його ніздрі роздмухувалися, як у розлюченого бика. Тепер будь-яка згадка імені студента була для нього червоною ганчіркою.

– Ти після такого поранення кинулася ще й з кікіморою битися?

– І не шкодую про це! Там були феї, урхени, ельфи, жихарки…

– Яка маячня, Агато! – перебив мене Велігор і розсміявся! Де твоя розсудливість? Втім, чого я дивуюсь?..

Його слова пролунали з таким докором і зневагою, що я відчула напад нудоти. Адже я думала, що він змінився за весь цей час, що весь цей цинізм був лише захистом від нав'язаних сім'єю зобов'язань… Виходить, я помилялася? І все це нікуди не поділося, жило в ньому – просто ховалося? Можливо, він тільки вдавав, що не залежить від думки впливового дідуся, мами, яка зневажає усіх, хто не належить до магів вищого рівня. А його прагнення змінити устрій Ради? Воно було справжнім чи це тільки слова для мене? А що як це я вперто не хотіла помічати очевидного, заплющувала очі, закохавшись? 

Я відчула, як щоки знов заливав рум'янець, але це вже було не збентеження, а розгубленість, страх дізнатися щось неприємне про свого коханого.

– Знаєш, мені теж здається, що для тебе немає жодної різниці, хто з тобою. Аби рятував тебе, – кинув він жорстокі слова прямо мені в обличчя. Мене гойдало від його злості.

– Що? Не треба мене рятувати. – процідила я крізь зуби. До очей накочували сльози.

– Серйозно? Та я тільки це роблю! Рятую тебе, Агато! Розбираюсь із твоїми проблемами чи з проблемами твоїх магічних низькородних друзів! Мені ніколи навіть позайматися своїми справами! На мене покладають великі сподівання в Раді, і аж ніяк не очікують, що я пропускатиму засідання день у день, допомагаючи своїй недолугій дівчині! – випалив він із ще більшим гнівом. Мене кинуло в холод. Навколо розросталася крига, що безжально нищила та вбивала все живе – почуття, емоції, любов. Крижаний потік його слів скував душу. Крізь лід пробивалися біль і прикрість, які я не дозволяла собі випустити назовні.

«Невже він і справді так думає?»

Я вдивлялася в блакить очей, таких рідних і коханих раніше, але тепер холодних і жорстоких. Між нами росла стіна. Тепер я не тільки не бачила його думки, а й не відчувала його. Бар'єр ненависті та образи розділяв нас, блокував усі відчуття, обривав усі ті нитки, що невидимими променями зв'язували нас колись, передавали одне одному тепло та підтримку.

– Що ж, я більше не затримуватиму тебе, Велігоре.