20. Бій

Нас викинуло десь високо у горах. Тут уже було майже темно і набагато холодніше. Ми опинилися на уступі скелі прямо біля входу до печери. Я зіщулилася від потоку холодного повітря, а коли побачила дивовижний пейзаж – перехопило дух. У променях сутінкового бузкового сонця, що сховалося десь у гірських верхівках, відкривалася затуманена висота. Там унизу, крізь шар хмар, що розсіювався, проглядала долина, надійно захищена німими бовванами гірської гряди з усіх боків. Верхівки гірських піків були покриті сніговими шапками. Вітер роздмухував волосся убік, і я зрозуміла, що замерзаю. Велігор негайно пішов усередину печери, продовжуючи нарощувати енергетичні кулі в долонях. Я поспішила за ним.

Усередині було тепліше – принаймні не віяв вітер. Єгор підсвітив простір, і ми побачили невелику ущелину між двома скелями, що вела в непроглядну темряву. Ми перезирнулися і мовчки попрямували вузьким коридором, який вів у невідомість. Нас вели в пастку, і ми добровільно йшли цим шляхом. Я відчувала, що бій неминучий. Алхіміку нічого втрачати, але тепер він не нападатиме, а захищатиметься. І навряд чи вистоїть проти двох могутніх магів із родовою стихією.

– Я піду вперед. А ти використовуй покрив невидимості та тримайся трохи далі від мене. Застанемо його зненацька, – прошепотіла я і протиснулася вперед.

Велігор, на диво, не став зі мною сперечатися, і зник.

Ущелина стискалася і ставало дедалі тіснішою. По дорозі нам зустрілося кілька розвилок, але ми мовчки дослухалися до власних відчуттів, які вели нас дедалі ближче до мети. У скронях пульсувало передчуття недоброго. Згорнувши в черговий раз в один з вузеньких коридорчиків, я озирнулася. Хотілося переконатися, що мій супутник іде слідом. Під покровом невидимості він ступав безшумно, як миша, щоб не видати своєї присутності. Я могла бачити його лише енергетично, відьомським зором. І то тільки тому, що ми з ним були надто близькі. Незримому спостерігачеві здалося б, що я пробираюся одна в глибину гори – самотня відчайдушна відьма.

Тісний коридор поступово почав розширюватися. Моя енергія вібрувала у всьому тілі, тисячами дзвіночків даючи знати про небезпеку. Ще одна розвилка, і я без єдиного слова звернула вліво, відчуваючи енергетику алхіміка зовсім близько. Я подивилася назад, ніби хотіла ще раз переконатися, що мій невидимий наречений, як і раніше, поруч, у мене за спиною, але на свій подив виявила порожнечу. Я не відчувала його! Він зник!

Я боялася видати своє здивування та його присутність. Може він тримається на безпечній відстані? Подумки покликала його, але нічого не почула у відповідь.

«Велігоре, де ж ти…»

Серце забилося сильніше. І чим просторіше ставало довкола, тим більше шуміло у вухах від хвилювання. Відьомський зір вловлював щось більше, ніж порожнечу. Я відчувала, що довкола мене багато предметів і речей.

– Приховане явись! – вигукнула я, спростивши очам завдання. Перед моїм поглядом постала величезна алхімічна лабораторія. Великий круглий стіл з отвором посередині заповнював майже весь простір. До нього можна було підходити з будь-якої сторони: як із зовнішньої частини кола, так і працювати всередині – в отворі в самому центрі. 

На стільницях по колу стояли різні прилади, пробірки, котли для зілля, плити та інше магічне начиння. Відразу згадалися лекції з зіллєваріння і побутової магії у Баби Яги, ось тільки навіть академічна лабораторія не могла зрівнятися з цією різноманітністю обладнання.

До стін печери вростали висічені з каменю високі книжкові стелажі з полицями до самого верху. На них стояли не лише книги, а й безліч еліксирів, каміння, амулетів, баночки з екстрактами та якоюсь живністю.

«Цей алхімік точно потоваришував би з болотяною кікіморою. Нехай заберуть Святі Елементалі її трикляту душу», – упіймала я себе на думці. І варто було подумати про господаря дивовижної лабораторії, як я помітила ледве вловний рух – швидкоплинну тінь, що ковзнула в ущелину.

– Ану стій! – наказала я. А сама, як і раніше, намагалася відчути присутність Велігора.

Тінь згустилася і обернулася мерзенним карликом, обличчя і силует якого мені вже були знайомі.

– Я хочу просто поговорити. Вибирай, чи ти розмовляєш зі мною, чи з чистильниками, – швидко видала я, простягаючи руки відкритими долонями уперед, щоб продемонструвати, що дійсно налаштована на бесіду.

– І про що ж, відьмо? – нахабно промовив він, підійшовши трохи ближче. – Намисто з агатом, як і раніше, при мені! Тож ти безсила! І свій кристал я активую швидше, ніж ти покличеш чистильників!

Карлик витяг з кишені довгого пальта камінь і спрямував на мене. Звідкись з глибини ущелини почулися звуки падаючого каміння і гуркіт. Недобре передчуття огортало мене, здавлювало груди, заважаючи дихати. Зростала тривога за Велігора.

– Мій друг-відьмак уже на шляху до Ради Стихій. Чистильники будуть тут по клацанню моїх пальців – варто лише подати йому сигнал, – зблефувала я, не моргнувши й оком.

Карлик лиш презирливо скривився та кинув на мене гнівний погляд.

– Це не той друг-відьмак, який зараз бореться із загоном гаргулій? – вигукнув алхімік, зло розсміявшись. – Не варто було застосовувати магію в моїй печері! Гаргульї не люблять менталку. Ох як не люблять! Ха-ха-ха! – огризнувся карлик і випустив заряд енергії з каменю.

– Гаргуляче лайно… – тільки й встигла вилаятися я, відскакуючи убік. Ще б секунда, і алхімік влучив би променем прямо в мене. Серце завмерло і провалилося кудись униз.