19. Невидимки

Я прокинувся раптово, ніби виринув із холодної каламутної води. Продер очі, розім'яв плечі. Намацав окуляри на стільці, надів – простір став чіткішим. Навколо все було таким, як і раніше. Музей, лежанка, усе на своїх місцях. Дивне відчуття, ніби уві сні прожив ціле життя.

Мені точно снилося щось грандіозне, тільки от що – згадати я не міг. Якісь спалахи проскакували у схвильованому мозку, що різко пробудився, але всі спроби схопитися за ниточку спогадів, потягнути за неї та згадати, що ж там було, я не міг. Як не намагався розкрутити цей клубок із флешбеків, нічого не виходило. 

Від посилених напружених спроб згадати розболілася голова. Здавалося, що спав я всього пару годин, але годинник говорив про інше – був ранній ранок вівторка. А що було у понеділок – ніяк не міг пригадати.

«У цьому музеї день на день схожий. Добре, що невдовзі вже навчання. Пора вже струсити з себе цей музейний пил, бо я тут і зовсім здичавію. Ось уже провали в пам'яті з'явилися... »

Струснувшись абияк, я обійшов музей і прилеглу територію, наче щось шукав. А ось що – не знав сам. Все було гаразд. Лише кілька експонатів чомусь стояли не на своїх місцях. Але я й сам міг їх помістити не туди, коли архівував та заносив до картотеки. Я вже ні в чому не був певен.

Так до обіду я блукав музеєм, як сомнамбула, і все ніяк не міг позбутися дивного відчуття на душі – втрати чогось чи когось важливого.

Ближче до полудня я, як завжди, розвалився на лежанці з ноутбуком і намагався трохи попрацювати над дипломом. Читаючи чергову збірку етнографічних знахідок 20 століття зі слов'янськими обрядами та нашептами, спіймав себе на думці, що одне із заклинань має звучати не так. Як саме, я не знав, але в голові спалахами знову виринали якісь віршики. Нова хвиля омани захлеснула мене, викликавши новий напад головного болю. Я відклав ноутбук і вирішив подрімати.

Прокинувся я від різкого звуку, що долинув з парадної. Щось із гуркотом упало. Я схопився і як божевільний помчав до передпокою. По підлозі розповзлася калюжа з дощовою водою з перевернутого відра, яке стояло просто під діркою в даху, що протікав. На підвіконні винувато озиралася сусідська кішка Манька.

– Ти як сюди пробралася, негіднице? – я взяв кішку і виніс у двір. Потім повернувся до передпокою і завмер. Щось було не так. Розлите відро знову притягло погляд. Знову ці спалахи. Вода, відро, злива... Я заплющив очі, намагаючись вловити нитку спогаду, але вона вперто вислизала. Раптом я зрозумів, що мене збентежило. На підлозі від калюжі до виходу вели сліди чиїхось черевиків.

Я здивовано подивився на своє взуття – підошва була абсолютно сухою. Не міг я вступити в калюжу і не помітити? Чи міг?

Я здивовано постояв так ще з хвилину, послухав тишу, що долинала з музейних кімнат, і здивовано поплентався за ганчіркою і шваброю, зачинивши про всяк випадок двері на всі засуви. Прибрати як слід підлогу я не встиг. Мій слух, що загострився на хвилі усієї цієї дивини, вловив чиїсь голоси з вулиці. 

Я підійшов ближче до вікна, прислухаючись до слів. Схоже, хтось голосно лаявся на вулиці, за брамою. Не знаю, чому, але я вискочив надвір. Хоча мені не властиво підслуховувати чужі розмови, та й взагалі інтриги та розборки – це не для мене. Але уривки фраз, що доносилися, змусили мене прислухатися.

За парканом сперечалися. Низький чоловічий баритон перебивав високий приємний жіночий альт.

– Як ти могла вплутатися у все це?

– Я вже попросила вибачення! Скільки можна мені дорікати?

Деякі слова я не міг розчути. Я крадькома підійшов ближче до паркану і навіть заліз на розлогий абрикос біля нього. Я побачив високого хлопця та дівчину. Вона стояла спиною до мене, і я міг бачити тільки її темно-каштанове волосся, що пружними локонами спадало на спину. Чомусь я сам собі вирішив, що вона гарна. Хлопець був явно чимось роздратований і нервово дивився на всі боки.

– Нам потрібно вирушати просто зараз! – голосно сказала дівчина.

– Ти з розуму вижила? – раптом хлопець замовк, і я зрозумів, що він помітив випадкового слухача, що вигзирав із густого листя дерева. Мені стало дуже незручно. Я відчув, як рум'янець приливає до вух і заливає водночас багряними плямами щоки та шию. Я хотів уже зістрибувати й терміново відступити, як спійманий на гарячому злочинець, але в цей момент обернулася дівчина, і я миттю побачив її обличчя. Спалах блискавкою осяяв мозок, паралізувавши на секунду всі мої почуття. Губи самі вимовили ледве чутно:

– Агата?

Парочка здивовано дивилася на мене, а я відразу схаменувся і перепросив.

– Ви помилилися, юначе, – грубо відповів хлопець, узяв під руку дівчину і повів її вдалину вулиці.

Я сам не розумів, що відбувалося зі мною на той момент, але мені захотілося терміново бігти! Бігти слідом за цією темноволосою дівчиною.

– Стривайте! – гукнув їх я.

Дівчина миттю озирнулася, і я знову побачив її обличчя. Хлопець поспішив обсмикнути її та потяг ще швидше вулицею.

  Поки я відчинив хвіртку і вибіг, їх уже й слід простив.

Здивований і у ще більшій розгубленості я помчав назад до будинку. Мене розривали відчайдушне бажання згадати й нерозуміння того, що відбувається, а ще в моїй голові немов зяяла дірка. І в серці також. Немов важливий шмат моїх думок і почуттів кудись безповоротно вирвали, нещадно викорчували з моєї душі.