18. Тепле прощання та холодне вітання

Перед відкриттям порталу ми з Микитою розробили цілий план дій на випадок, якщо алхімік досі чекав нашого повернення. Така можливість була надзвичайно малою. Швидше за все, він розраховував на ефект несподіванки й хотів застати мене зненацька при першій зустрічі. Для нього це була єдина нагода полонити могутню відьму. І треба сказати, що йому це майже вдалося. Хотів забрати у мене душу – майже це зробив, причому обидві. Я мало не загнулася в Зачарованому лісі, якби не Микита…

В принципі, я розуміла, що алхімік швидше за все далеко від музею, адже так він легко міг потрапити в лапи чистильників. Знаходитися на місці злочину йому зовсім невигідно, тож на 99 відсотків я була впевнена, що туди він більше ніколи не повернеться, якщо йому дороге його життя, звісно, але перестрахуватися ніколи не буває зайвим.

– Ти все зрозумів? Повторимо ще раз. Я йду першою...

– Я чекаю п’ять секунд. Якщо там алхімік, то ти швидко повертаєшся назад. Якщо через п’ять секунд тебе немає, то ступаю в портал слідом за тобою. Так-так… Ходімо вже.

– Правильно, головне, не поспішай, – заспокоїла себе я, глибоко вдихнула та окреслила портал у зворотний бік.

Повітря затремтіло, і в променях полуденного сонця стало переломлюватися ледь помітними викривленнями. Усього крок відділяв нас від звичного світу.

Микита тримався за мною, а я зробила крок вперед. Через долі секунди я вже була у приміщенні музею. Огледілася, уважно просканувала приміщення – порожньо. За мною слідом з порталу вийшов спантеличений Микита через п’ять секунд, як і домовлялися.

Голова трохи кружляла від переміщення – все ще давалося взнаки поранення алхімічним каменем. Я пройшлася дерев'яною підлогою, продовжуючи про всяк випадок сканувати приміщення. У кутку під лавкою я помітила свою сумку, яку впустила під час падіння.

– Схоже, тут його не було з часу нашої втечі, – озирнувшись, дала висновок я і полізла під лаву за загубленою сумкою. Оглянувши вміст, я задоволено посміхнулася: все було на місці, зокрема й порошок забуття.

– Ну і бардак! Мені це й за тиждень не прибрати! А що скаже дядя Петя!

Микита заметався по кімнаті, оглядаючи наслідки мого бою з алхіміком. Тут і справді все було перевернуто верх дном. Підлога та великий дубовий стіл пропалені променем алхімічного каменю. Постраждав і дверний отвір, і деякі предмети вжитку. Студент бігав по кімнаті, в паніці піднімаючи то одну річ, то іншу, і весь час бідкався собі під ніс.

  Я з жалем подивилась на нього. «От бідолаха, так переживає через якісь речі». Я зрозуміла, що цей момент настав.

– Микито, а де ти тут спиш? – запитала я, вирішивши більше не відкладати те, що потрібно зробити. Хлопець зупинився і здивовано глянув на мене. З чого раптом я вирішила спитати таке?

– Е-м, та он там, за шторкою в комірчині є лежанка, – тицьнув він пальцем на малопримітний закуток у передпокої. Його цілком можна було прийняти за комору.

– Може, покажеш? Мені цікаво, – наполягала я з безневинною усмішкою на губах.

Хлопець здивовано поклав на стіл перевернуту миску і, дивлячись на мене, як на божевільну, пройшов через передпокій і відкрив штору. За нею ховалися двері. Він відчинив їх – і моєму поглядові відкрилася крихітна пічна лежанка, поряд стілець з одягом і невелика тумбочка з електрочайником, чашкою і печивом.

– Розумію, що виглядає, як комірчина, але тут дуже затишно. І не набагато тісніше, ніж я звик у гуртожитку, до речі. Зате абсолютно безкоштовно! – хвалився він, показуючи своє ліжко-місце на лежанці. Я підійшла до нього ближче, не знімаючи посмішки з обличчя, дістала з сумки зілля забуття і сонний порошок та висипала на долоню трошки.

– Ти дуже хороший хлопець, Микито, і мені шкода, що доводиться це робити, але я мушу.

Він здивовано глянув на мене.

– Що… Що ти збираєшся робити?

Я підходила ближче, відрізаючи шлях до відступу. Кмітливий хлопчина вже почав здогадуватися.

– Ні! Не присипай мене, прошу! Так, я здогадався, що це був не сон, але благаю, не роби цього! Я збережу твою таємницю! 

Я дмухнула порошком йому прямо в обличчя. Мова Микити стала плутаною, він захитався на місці й сів на лежанку.

– Ні, Агато… Ну навіщо… Я хочу залишитись з тобою, хочу побачити тебе знову…Я хочу бути з тобою…

Я присіла на край лежанки поряд з ним, злегка, підштовхнувши хлопця в груди, що вже і без того похитувався в такт сповільненому серцебиттю. Він, як м'яка й податлива лялька, повалився на подушку. Його слова стали нагадувати п'яне марення.

– Як же добре… з тобою… Агата… Ти така гарна… Посидь зі мною… – він узяв мою долоню і міцно стиснув, осоловілими очима ловив мій погляд. Він хапався за мою руку, як за останню надію вхопитися за день, що вислизає. Я усміхалася йому, ледь приховуючи сум. Він був таким милим, як сонна дитина, говорив стільки приємного про мене. Мабуть, я справила на нього сильне враження.

– Прошу, не йди, посидь зі мною ще ... – бурмотів він і не відпускав мою руку, притягуючи мене до себе. Я схилилася над ним і прибрала неслухняний чубок з його обличчя. Він потягся до мене, але встати вже не міг – тільки ніжно посміхався і дивився на мене п'яним поглядом.