17. Зупинися, миттєвосте!

На виклик порталу сил не залишилося. Я зрозуміла, що ми застрягли в лісі ще як мінімум на кілька годин. У животі бурчало від голоду, що теж не дуже допомагало відновленню магії. Нам було все одно куди йти, тому ми просто брели лісом без особливої мети, вдивляючись у кущики під ногами в пошуках чогось їстівного. Але в цій глушині навіть ягоди не росли. Кікімора своєю злісною енергетикою витруїла все живе.

– Так, перекусити не завадило б... – пробурмотів Микита, погладжуючи живіт. – Шкода, що фея дала мені лише одну пробірку зі своїми… аналізами.

Я розреготалася. Все-таки він не погребував і випив еліксир, який у чистому вигляді мало хто переносить.

– Знаєш, а з тебе вийшов би чудовий маг, – сказала я йому щиро те, що думала.

– Відьмак Микита Вітер… Як звучить!

– Твоє прізвище Вітер?

– Так, а що?

– Нічого, – посміхнулася я. – Люблю вітер. Я ж повітряниця.

– Ти тому назвала свій салон «Весільний вітер»?

– Ти ба, ти навіть назву запам'ятав... Слухова пам'ять у тебе теж непогано розвинена... – посміхнулася я. – Так, мабуть, у той період життя мені не вистачало мого вітру – сили моєї стихії, яку я не могла застосовувати, аби мене не знайшли, от і назвала… Дивно, що згодом саме цей салон став для мене осередком безвітряного спокою, найбезпечнішим місцем, яке я колись мала за все своє довге відьомське життя.

– А чому ти не могла застосовувати силу тоді, від кого ховалася?

– Ох, це довга історія.

– А ми начебто й не поспішаємо, – сказав він.

Я задумалась. Мені справді хотілося розповісти йому про себе. З Микитою було так легко: жодних побоювань та обережностей – все одно він лише випадковий попутник в одному дні мого життя. На щастя, із попутником мені пощастило. Спершу я думала, що пощастило Микиті, адже я таки врятувала його від алхіміка. Хоча якщо подумати, невідомо, що було б, якби він не увійшов до музею так необачно у той самий момент, коли в мене мала полетіти ще одна (можливо, фатальна) порція кристалічного променя. Більше того після історії з кікіморою і після того, як я дізналася про нього більше, я зрозуміла, що він несподівано став тим надійним плечем, яке я так шукала у Велігорі. Від Микити я отримала те, чого не дочекалася від коханого – підтримки. Микита допоміг знайти луговицю, загоїв мені плече, здолав кікімору та врятував купу магічних істот.

Мої думки перервало шарудіння. Прямо між моїх ніг проскочило щось схоже на їжака, але трохи більше. Урхен. У нього до спини було щось прив'язане – якась торбинка.

– Схоже, у нас гості, – сказав Микита.

Захеканий урхен став на задні лапи й вклонився нам.

– Ледь наздогнав вас! – почав він, струшуючи голки. Це був той самий урхен, який возив фею Енлік, доки вона була безкрилою.

– Навіщо завітав? – поцікавилася я і присіла на стовбур дерева, що повалилося від сильного вітру чи, може, від старості.

– Приніс вам гостинці від нашого роду! На подяку за порятунок полонених урхенів! – людиноїжак струснув колючками і з його спини спала торбинка. Він насилу підняв її та простяг Микиті, після чого швидко згорнувся клубком і втік у зворотному напрямку. Хлопець підняв ношу, яка виявилася досить важкою і з цікавістю розкрив торбинку.

– Оце так! Дуже вчасно!

Я з цікавістю спостерігала. Скільки ще разів цей студент здивує мене?

Усередині виявилися ягоди, лісові фрукти та навіть щось на кшталт булки із чудовим ароматом. Ми накинулися на частування, які були неймовірно смачними та ситними. Невеликої торби з перекусом вистачило, щоб насититися нам двом.

Наївшись, присіли під деревом у тіні, і поїдаючи горішки, що залишилися на дні вузлика, продовжили нашу розмову. Я розповіла Микиті, як і чому втекла з дому, як зустріла Поліанну, відкрила з нею свій салон і осіла в Зеленограді, а потім розповіла про пригоди з чаклуном Віктором, який захотів собі в дружини знатну наречену, розповіла про бабусю Лізу та її підступність, а ще про те, як врятувала нереїду Маріїнну і допомогла їй здобути щастя з Ювалем, і навіть про свою таємницю, що пов'язує мене з мамою. Все одно потім зітру йому спогади. Він уважно слухав, не перебивав, лиш дещо уточнював. Слухав мене, наче казкарку, мабуть, бо я такі дивовижні речі розповідала простій людині. Хоча після всього пережитого, він вже не проста людина зовсім.

– Це все так цікаво та захопливо, що мені хочеться терміново взяти блокнот та ручку й записати все це. Та й взагалі, було б чудово прокинутися та записати цей сон. Я так часто роблю. Коли насниться щось незвичне. Навіть блокнот із ручкою тримаю біля ліжка.

– І часто сниться тобі щось незвичайне?

– Ні, не часто. Дитинство сниться. Іноді бачу батька. Правда, ніколи не можу роздивитись його обличчя, на жаль.

– Ти його зовсім не пам'ятаєш?

– Тільки за фотографіями, які зберігає мама.

– А ти не думав, що він просто покинув сім'ю? Вибач, що говорю це, але просто… куди ще він міг подітися?

– Ні, це виключено. Він любив маму та мене. Я не знаю, що сталося з ним, яке лихо, але покинути нас він не міг. От би було таке заклинання, яке дозволяє повернутися в минуле і хоч одним оком поглянути, що з ним сталося.