16. Врятувати рятівника Микиту

Я нагнала хлопця досить швидко – почула стукіт. Він сидів на пеньку, тримаючи в руках діряву діжку Юваля, і намагався залагодити дірку в ній якоюсь тягучою жижею, а зверху постукував товстою палицею. Він помітив моє наближення не відразу, а коли помітив – ображено відвів погляд.

– Микито… – звернулася я до хлопця.

– Чого тобі? Ти хіба не поспішаєш до свого нареченого? – з докором буркнув він і продовжив старанно стукати палицею по відру.

– Де вже твоя кікімора? Прийшла допомогти. Але тільки швидко! – переможеним тоном випалила я і закусила губу.

Студент відірвався від відра і схопився з пня з обличчям, що просто сяяло від радості. Він відставив діжку та міцно обійняв мене, стиснувши за плечі, але швидко випустив з обіймів, схопивши назад відро. Він був готовий бігти боротися з відьмою хоч зараз.

  – І залиши вже це відро діряве... Воно нам не допоможе.

– Агато! Я такий радий! І воно не діряве більше, я залагодив дірку. Дивись! – хлопець простягнув мені результат своєї роботи. Дірка в денці була ретельно замазана смолою з сосен, яку він втовк палицею.

– Хм, а етнографи нині рукаті, – сказала я, а сама подумала: «І плечисті…», покосившись мимохідь на розгонисті плечі хлопця, які підкреслювали щільно закочені рукави його сорочки.

«Як це я раніше не помічала його м'язів і що він досить сильний та мужній? Он як діжку швидко полагодив посеред лісу! Не такий вже й безпорадний цей студент».

– Я в селі виріс, можу і дров наколоти й змайструвати все, що треба... – Микита витер піт з чола і променисто посміхнувся, поправивши окуляри. – Ти відвернеш її увагу, а я проберуся до будинку й обдам її водою зі струмка Юваля. А можна ще дочекатися вечора, коли вона засне, і добре підмочити її ліжко! А? Як тобі план?

– Будинок кікімори дасть знати господині про непроханих гостей, варто лише тобі переступити за поріг. Та й не маємо ми стільки часу – чекати до вечора.

Хлопець заходив навколо, обдумуючи інший план, який не з’явився в його голові моментально.

– Тоді ти вимани її назовні, а я вискочу з засідки та обіллю її, – запропонував він.

– Микито, вона ж не дурна, одразу почує каверзу…

– Добре. Що ти пропонуєш тоді?

– Спробуємо домовитися мирно, трохи поблефуємо, а якщо не погодиться, застосую силу. Її в мене, правда, поки що небагато, тому й було б добре домовитися без бою.

На тому й вирішили, попрямувавши до будиночка кікімори. У струмку по дорозі студент наповнив своє відро, не відмовившись від ідеї облити лиходійку за зручної нагоди.

Будиночок без дверей стояв на колишньому місці, покосившись, і потопав у м'якому торф'янистому ґрунті, що густо поросло високою травою і мохом.

Ми переглянулись і приготувалися до зустрічі з хазяйкою. Я насилу, але вмовила Микиту, що вести переговори буду я.

– Гой єси, дім лісовий! Господиню мені відкрий! – голосно покликала я, чекаючи на ґанку появи кікімори. І та не змусила себе довго чекати, визирнувши на поріг з хатинки, що різко стрепенулась, розгорнулася навколо своєї осі і явила нам дверний отвір.

– Хто завітав на лісову галявину? – з підозрою висунулась вона з-за дверей, виставивши свій  некрасивий ніс-п'ятак назовні.

– Я прийшла до тебе з вимогою відпустити магічних істот, яких ти тримаєш силою! – гучно та якомога впевненіше промовила я завчасно заготовлений ультиматум.

– Інакше що? – перекривила мене кікімора, злісно блиснувши очима.

– Інакше матимеш справу з відьмою зі знатного роду!

Я загрозливо підняла долоню і демонстративно створила фонтан з іскор блискавки (на більше я поки й не була здатна, але кікіморі про це не обов'язково знати. Справжню блискавку я приберегла на крайній випадок. І можливості промахнутися у мене не буде.)

– Ха-ха-ха! Ненавиджу ваше відьомське відріддя! Думаєте, вам усе дозволено? Думаєте, ви кращі за інших, якщо красою і силою обдаровані?

– Зовсім ні. Нічого такого не думаю. Відпусти магічних істот, і я піду геть.

– Гаразд… – буркнула кікімора і пірнула всередину свого житла.

– Так просто? – пробелькотів Микита, стискаючи в руці ручку дерев'яної діжки, заповненої до країв.

Двері хатинки різко відчинилися.

– Ні… Не просто… – прошепотіла я і, смикнувши Микиту за руку, різко впала на землю, потягнувши за собою і хлопця. Разом з ним звалилася і діжка з водою, що швидко ввібралася в м'яку пухку землю. І зробила я це дуже вчасно, тому що з хати полетіли на всі боки полум'яні вогняні кулі зеленуватого кольору – болотяні вогні.

Ми поповзом дісталися найближчого куща, а я поспішила відкрити захисний екран перед нами, і тільки після цього стала на весь зріст. На щастя, на захист сил потрібно не так багато, як на атаку.

– Негайно припини, бо пошкодуєш! – погрозливо вигукнула я, дивлячись, як кулі відлітають від невидимого щита і з тріском вибухають, розсипаючись феєрверком дрібних зелених іскор.

– Ха-ха-ха! І не подумаю, відріддя відьомське! Що? Не подобається, як я непрошених гостей зустрічаю? Так забирайтеся геть до шилікунів! Зав'язнути вам у горгулячому лайні! – несамовито вигукувала кікімора, ховаючись у своїй хатинці. Вона засіла всередині, і не думала показувати й носа зі свого сховища, знаючи, що в домі їй безпечно.