15. Друзі и таємниця кікімори

Ми йшли лісом, обговорюючи спільні інтереси. Як це не дивно, у нас з Микитою виявилося досить багато спільного та однакові погляди на деякі речі. Хлопець теж виховувався у неповній сім'ї, тільки зростав він без батька, а не без матері, як я. Батько його зник, коли він лише народився. Не в сенсі, що кинув їх, а саме зник за загадкових обставин. Як в анекдоті: вийшов за хлібцем і зник. Принаймні так говорила його мати. 

Про батька він знав лише з її розповідей і лише хороше. У школі Микита любив займатися лише тими предметами, що його цікавили, як і я. У той час, як усі хлопчаки віддавали перевагу комп'ютерам та математичним наукам, Микита запоєм читав міфи та легенди, книги про давні вірування людей, любив історію та літературу. Він з великим інтересом слухав з моїх вуст про світоустрій і не переставав дивуватися, наскільки моя розповідь збігалася з його особистими переконаннями та роздумами щодо цього.

Спочатку хлопець здався мені занудним ботаніком, що день і ніч сидить за книгами, але чим більше він розповідав про себе, тим цікавішою і глибшою особистістю здавався.

– Виходить, що справжні відьми та чаклуни живуть разом із людьми? У тих же містах та селах? – здивувався він. 

Розуміючи, що хлопець все одно все забуде, я була рада цікавій бесіді й без докорів сумління розповідала йому про все, із задоволенням спостерігаючи за його бурхливим захопленням перед новими знаннями.

– Так і є, хоч і не явно. А чого ти дивуєшся? Не в лісах же нам жити? Або на дні океану. Там своїх мешканців вистачає, взагалі-то.

– А ти де живеш?

Елементарне питання поставило мене в глухий кут, адже постійного місця проживання я зараз не мала: жила з Велігором у заміському будинку його сім'ї в Італії, а далі планувала жити в академічному пансіоні. Тепер моє місце проживання було взагалі незрозумілим. Квартиру, яку я винаймала, коли працювала у весільному салоні, я перестала оплачувати, а тепер, схоже, треба було знову задуматися про оренду.

– Раніше жила у Зеленограді, тримала свій салон урочистих суконь. «Весільний вітер» називається. Тепер ним займається моя подруга мавка. А я поки що живу зі своїм нареченим в Італії. Але незабаром ми маємо звідти з'їхати.

– О, у тебе є наречений? – чомусь одивився Микита. Я ж навпаки поникла, бо перехід на особисті теми мене бентежив. Сама не розуміла, чому так легко довіряю малознайомому хлопцеві найпотаємніші думки.

– Є.

– Він теж відьмак?

– Так. Відьмак, – видихнула я та кивнула.

– А може відьма чи відьмак створити сім'ю з людиною?

Мене здивувало його питання, але відповіла чесно.

– Це не найвдаліший союз. Як мінімум тому, що ми живемо до тисячі років, а ви...

– Хм, зрозуміло… Дійсно.

– Але такий зв'язок теоретично можливий, звичайно... Кажуть, у роду моєї матері були люди. Але я в цьому точно не певна.

– Може, якщо ти знайдеш її, то зможеш дізнатися більше?

– Так. Сподіваюся на це.

Його слова видалися для мене гарячим запашним імбирним чаєм на терасі, який п'єш і споглядаєш захід сонця – такі теплі, та сповнені надії вони були. Десь вдалечині почулося знайоме дзюрчання води.

"Схоже, ми прийшли саме туди, куди я хотіла", – подумала я і звернула з доріжки.

– Стривай, я точно пам'ятаю, що треба йти праворуч, – зупинив мене Микита та озирнувся на всі боки.

– Тут неподалік річка. Хочу провідати своїх старих знайомих. Ти не проти? Заодно і розпитаємо їх про болотну кікімору і попросимо допомоги.

Я звернула з невеликого пагорба в бік ледь чутного плескоту, що доносився з-за густих чагарників і невисокої гірської гряди. Микита слухняно поплентався за мною.

Сонце підіймалося над лісом, освітлюючи все довкола і заливаючи золотом. Ми вийшли до веселого дзвінкого струмка. Я відзначила для себе, що раніше річка протікала набагато далі, і струмка тут не було, а зараз вона явно стала повноводнішою та обзавелася новими притоками. Микита спустився до води й, зачерпнувши долонею, випив трохи, а я завмерла на березі та голосно вимовила:

– Щось пити хочеться! – і подумки постаралася відчути спрагу. Це був найпростіший спосіб швидко покликати до себе старого друга.

Студент дивився на мене здивовано. Мовляв, чого ж не поп'єш із річки? Вода кристально чиста та прозора.

– Я хоч козенятком не стану? – обережно перепитав він, запідозривши, що воду не п'ю я не просто так, але цієї миті хвиля в річці піднялася, ніби різко почався приплив, підступивши до нас по самі щиколотки. Я встигла відійти подалі від берега, а ось Микита трохи підмочив кросівки.

– Та що ж таке! – хлопець відскочив від води та заходився стягувати з ніг взуття.

Почувся дзвінкий плескіт хвилі. Гучно хлюпнувши об берег і вмивши прозорою водою чагарники, що оберемком прикрашали кручі, хвиля піднялася ще вище і стала набувати цілком окресленої форми. З води з'явилася постать людини, а потім ще одна і ще кілька маленьких.

Микита від подиву випустив мокрий кросівок, і той скотився у воду. Коли хлопець схаменувся, з води на нього дивилися дві напівпрозорі істоти, а поряд з ними – кілька таких самих маленьких фігур.