14. Отямилася

Я насилу розліпила важкі повіки, прокидаючись від довгого забуття. Все тіло затекло, руки й ноги замерзли від довгого лежання на землі та стали дерев'яними й нерухомими. Холодний липкий піт проступив на лобі. Першою моєю думкою було усвідомлення того, що мені не боляче. А потім я побачила крізь густу темряву у відблисках місячного світла обличчя чоловічка прямо перед собою і не стримала крику.

– А-а!

Він пильно дивився на мене і спішно замахав руками, ніби й сам не сподівався, що я прийду до тями.

"Горгуляче лайно! Де я?"

– Спокійно! Не бійся! Це я, Микита! Пам'ятаєш мене? Ми познайомилися у музеї…

– Микита? Як…? Чому темно? – я озирнулася навколо, починаючи пригадувати зустріч з алхіміком, битву та хлопця, якого довелося прихопити разом із собою в портал, рятуючись.

– Довга історія ... Але ти не хвилюйся! Вже все добре. А це мої друзі, Енлік та Симон. Ми допомогли один одному врятуватися від кікімори.

«Це як довго я була у відключці, що хлопець встиг тут друзями обзавестися, побувати у кікімори, ще й луговицю роздобути?», – вражена, міркувала я.

Недалеко від мене за кущами я розгледіла фею та урхена. Парочка боязко виглядала з-за гілочок, з побоюванням розглядаючи мене.

Наступним відкриттям секунди стала загоєна рука! Я здивовано обмацала плече і виявила свіжий рубець, що лишень затягнувся. Його усунення тепер не вимагало багато зусиль, до того ж мої сили швидко відновлювалися, і я почувала себе значно краще.

– Так-так, я знайшов луговицю! Як ти просила! – випалив Микита, ледве стримуючи задоволену усмішку на обличчі.

  "А цей хлопець не промах", – подумала я і вдячно кивнула.

– Так, кажеш, кікімора побешкетувала? Як ти тільки знайшов її в лісових нетрях... Добре, хоч не до лісовика потрапив... Той би ще й до Полудниці затяг...

– Що? – здивувався Микита, округливши очі.

– Та нічого, – відмахнулась я, невдоволена тим, що хлопець не послухався мене і наразив себе на небезпеку – пішов по Зачарованому лісу один. – Як же вас усіх занесло до кікімори?

– Ти б краще запитала, як ми врятувалися… – буркнув Микита, який явно очікував не обурення з мого боку, а дикого захоплення.

У розмову втрутилася фея, що осміліла й осідлала урхена. До речі, такого я ще не бачила, щоби феї роз'їжджали верхи на комусь. Адже вони зазвичай користуються крилами.

– Ця кікімора вже давно тероризує Зачарований ліс! Вона заманює до себе магічних істот нижчого порядку і готує з них зілля та еліксири для продажу.

Коли фея підійшла ближче, я зрозуміла, навіщо їй знадобився транспортний засіб. У бідолахи були зрізані крила.

– Ось воно що… – пробубнила я, киваючи, і уважно роздивилися фею. Та під моїм пильним поглядом зніяковіла і змовкла, відчувши, що я витріщаюся на її покалічену спину.

– Ти можеш допомогти Енлік виростити нові крила? Без неї я не знайшов би тебе і не приніс би луговицю, – радісно стрепенувся Микита. – У мене є дещо. Ось. Може, тут потрібне заклинання?

Хлопець витяг з-за пазухи якусь стареньку книженцію і почав її гортати, кинувши мене в ще більший шок. Він ще й книгу заклинань прихопив із собою?

– Та не потрібні мені писульки кікімори-самоучки... Не хвилюйся, я скористаюся своїм.

Я підвелася і трохи потерла долоні одна об одну, щоб зігрітися, а заразом і розігнати магічну силу, яка теж трохи застоялася в мені. Іскорки пробігли по шкірі, зібравшись в електричний мікророзряд, і спалахом розлетілися вбік, відскочивши від моїх долонь. Несподіваний салют змусив фею та урхена злякано кинутись у кущі, а Микиту –  пригнутися, закривши голову руками.

– Ух! Схоже, енергії в мене поки що замало, але на просте заклинання, я думаю, вистачить… Що було відібрано, нехай повернеться. Що покалічено - нехай новим обернеться. Хай буде так!

Я спрямувала зібрану в грудку енергію, яку буквально довелося зіскрібати з внутрішніх резервів, прямо на Енлік, і в тієї за спиною слухняно почали відростати крила! Я й сама не очікувала, що вийде так швидко.

Фея засвітилася від щастя і тут же злетіла в повітря з криком радості та тріумфу. Ми всі задерли голови вгору, спостерігаючи за її польотом, що більше нагадував танець.

– Яка я знову легка! Яка повітряна! – кричала Енлік, виробляючи кульбіти в повітрі. Перекинувшись у польоті, вона приземлилася і кинулася в обійми урхену.

– Тепер ти вільний від служби, Симоне! Дякую тобі, що служив мені вірою та правдою.

Фея погладила м'які колючки урхена та відпустила його.

– Для мене це була честь, ваша високосте! – сказав він у відповідь. Вклонився всім і швидко затупотів ніжками геть.

– Я в боргу перед вами, о великий рятівнику Микито та рятівнице-відьмо Агато! Але смію звернутися до вас із ще одним проханням.

Ми з Микитою дивилися на фею, яка тепер ширяла на рівні очей.

– Допоможіть лісовому народу здолати кікімору! Вона тримає в полоні ще кількох моїх підданих і не лише моїх!

Микита ствердно кивнув, дивлячись на мене, і підтвердив сказане Енлік.