13. Вдячність

Трава розсунулася прямо переді мною. Задкуючи назад, я спіткнувся об якийсь камінь і впав, застигши в німому очікуванні якогось лісового чудовиська. Чиясь тінь наздогнала мене, а потім і силует істоти, що наближалася і здавалася мені страшною темною плямою при світлі місяця. Зір ніяк не міг сфокусуватися, поки істота не зупинилася переді мною і не стала дибки. Почулося мірне пирхання. Я замружився і закрив обличчя рукою, приготувавшись до страшної смерті від гострих іклів хижака, але натомість відчув на своєму обличчі тепле дихання від чужого вологого носа. Я розплющив очі й, нарешті, зрозумів, що переді мною їжак. Тільки незвичайний, а людиноподібний. І встав він не на дибки, а на задні лапи.

Звідкись зверху, з його спини на зеленій ліані спустилася ще одна постать – менша, стрункіша, схожа на людинку. Вона наблизилася до мене, і стало зрозуміло, що це дівочий силует. Вона підійшла до мене неквапливо, і я впізнав її.

– Енлік! Це ти?

Тепер фея була трохи більша розміром за мене, і я краще міг роздивитися, яка вона. Довгі тонкі ніжки і ручки мали зеленуватий відтінок, тонка жіночоподібна фігурка була одягнена в легкий золотистий балахончик, який трохи виблискував у світлі місяця. А на обличчі феї особливо виділялися величезні очі темно-коричневого кольору без вій та брів. Рот її був витягнутий трубочкою, але не так сильно як у її підлеглих, тому виглядав милішим.

– Так, мій рятівнику Микито! Ми знову зустрілися! – відповіла безкрила фея. – Я сподівалася, що ти звільнишся з полону кікімори і ось прийшла з підмогою.

– Який же я радий, що це ти, а не... А це хто такий? – спитав я, примружуючись, щоб краще розгледіти іжакоподібне створіння, що стояло переді мною на задніх лапах. Воно було трохи більше, ніж ми з феєю.

– Я урхен! Звати мене Симон. Служу принцесі транспортним засобом, – гордо пояснив людиноподібний їжак.

Я підвівся з землі і обтрусився.

– Урхен? Треба ж таке… Кікімора спіймала мене, але мені вдалося приманити піксі, і ті допомогли вибратися з банки. От тільки, як знову стати великим – розуму не докладу. А ви можете збільшити мене? – з надією спитав я.

– Сама я не впораюсь, та зараз і не час. Потрібно забратися звідси подалі. Залізай на Симона, він доставить нас до мого палацу, – сказала Енлік і випустила з долонь кілька ліан, по яких я зміг піднятися на спину дивовижної тварини.

Колючки урхена виявилися зовсім не гострими. Або він спеціально зробив їх такими, щоби нас не поранити. Ми швидко вибралися до стежки, сколихнувши траву, як море, і вже приблизно через годину опинилися на якійсь квітковій галявині.

Фея зупинила урхена біля заростей якихось квітів – дуже високих з великими пелюстками, які в моєму нинішньому розмірі здавались неприродно величезними. До нас відразу підлетіло кілька інших фей, які чемно привітали принцесу. Вони підхопили її і мене, як пушинок, і понесли нагору. У заростях серед листя і квітів виднілася велика хата, сплетена із зелених стебел і ліан, прикрашена квітами. Схоже, це був замок принцеси.

– Ласкаво просимо до мого дому, великий рятівнику Микито. Одна з фей щось шепнула принцесі, хихикнувши. Енлік кивнула у відповідь.

– Мої піддані повідомили мені, що вже мали честь зустрічатися з тобою.

– То це вони вкрали мої окуляри?

– Вони сказали мені, що ти приніс артефакт-укуляри в дар  роду фей. Хіба це не так?

– Ну, не зовсім, – буркнув я. – Без цього артефакту я дуже погано бачу.

У цей момент парочка феї принесли знайомі мені окуляри, прикрашені квітами та листям, і поклали біля моїх ніг. Зараз одягти їх я не міг, тому що вони були більші за мене в розмірі.

– Ну дякую, Енлік! Я вже не сподівався повернути свій… артефакт…

– Не гнівайся на моїх подруг, рятівнику Микито! Вони не мислили зла… Просто дуже цікавий артефакт.

– Нічого страшного… До того ж, у такому розмірі я все одно не зможу їх носити…

– Ах, точно. – Енлік знову покликала кількох підданих, і ті, підхопивши мене, знесли назад у траву. Потім мене обсипали якимось порошком, я чхнув і схаменутися не встиг, як вже через секунду все навколо почало змінюватися і різко зменшуватися в розмірах.

"Я збільшуюся!" – встиг здогадатися я і знову прийняв свій нормальний розмір. Феї кружляли навколо мене і хихикали, перешіптуючись про щось прямо в мене над вухом. Я обмацав себе нормального і з величезним полегшенням зітхнув.

– Спасибі вам! Тепер я зовсім не злюся!

Феї відразу піднесли до мого обличчя окуляри, які дбайливо тримали вчотирьох за дужки, і я поспішив їх надіти, прибравши листя зі скла. Все навколо відразу стало чітким, як раніше, і я з полегшенням та насолодою усміхнувся.

Енлік спостерігала за мною знизу, вийшовши на балкон свого дивовижного палацу, прихованого в чагарнику. Я сів навпочіпки і ще раз подякував феї.

– Це тобі дякую, великий Микито! Чи можу я ще чимось віддячити тобі за мій порятунок?

Я задумався.

– Знаєш, є дещо. Мені треба знайти одну мою знайому. Вона відьма. Ось тільки я не знаю, де її шукати. Я заблукав і опинився тут. Неподалік того місця, де була моя знайома, я і зустрів твоїх подруг, коли вони вкра... взяли в дар мої окуляри.