12. Книга заклинань

Поки я оглядав свою пастку, постукуючи в скло й оглядаючи банку на наявність хоч якихось тріщин і сколів, кікімора повернулася з льоху і почала метатися з кімнати в кімнату, весь час щось бурмочучи собі під ніс. Я не бачив, що вона робила, але мені здалося, що вона щось шукає, але точно вже не звільнених мною бранців.

– Де ж вона? ... От горгуляче лайно! Куди ж я її засунула?

Невдовзі я почав здогадуватись, що вона шукає! Ту саму книжечку, яку я вважав за етнографічну цінність і вкрав із собою.

Рука спішно обмацала поперек і, виявивши заткнутий за пояс шорсткий фоліант, швидко обсмикнула сорочку, приховуючи цінну знахідку. Не можна було видати її присутність у мене. Раптом це моя остання надія вибратися звідси?

Я причаївся, як миша в банці, зручно обпершись о скло, і до відвалу наївся насінням, споглядаючи, як безрезультатно метушиться кікімора. Насіння виявилося досить ситним, і шлунок перестав ображено бурчати й доставляти дискомфорт, якого і так було достатньо в нинішній ситуації.

Відьма ще довго щось бурчала і перевертала хатину вгору дном. Щоразу, проходячи повз банки, вона зазирала всередину, змушуючи мене здригатися, і згадувала «незлим тихим словом», обзиваючи «шиликунячою мордою» та іншими частинами тіла якихось невідомих мені істот.

Я здригався від вигляду величезного обличчя, що насувалося на мене щоразу, а потім і зовсім прикинувся сплячим. Тоді кікімора перестала дошкуляти мені прокльонами, втративши до мене інтерес, а ще через якийсь час остаточно втомилася і припинила пошуки книги, пішовши в кімнатку-спальню. Свічка на столі догоряла, і я не став марнувати часу, як би сильно мене не хилило в сон по-справжньому – заснути не давав тільки голод, бо їсти насіння було вже не сила.

«Цікаво, а що буде, якщо заснути уві сні?» – подумав раптом я, але швидко відкинув безглузді думки. Поки свічка не згасла, треба було вивчити книгу кікімори. Якщо вона її шукала, значить там могли бути записані якісь заклинання чи ще щось, що допомогло б мені вибратися звідси. Переконавшись, що кікімора вгамувалась і більше не заходила у велику кімнату, я обережно дістав фоліант з-за пояса і почав гортати пошарпані сторінки.

– Ну й почерк же… Гірше, ніж у лікаря, – пробурмотів я, все ще боячись, що кікімора ось-ось вийде зі спальні й виявить шукане в мене у зменшеному вигляді. Але через пару хвилин з кімнати стало доноситися виразне хропіння, і я зрозумів, що поки що я у відносній безпеці. Тепер можна було, не боячись, піднести книгу ближче до скла з того боку банки, де стояла свічка. Я відчайдушно мружився і наближав сторінки мало не впритул до обличчя, щоб розібрати своїм нікчемним зором хоч щось.

Прогорнувши цілий розділ з відварами та рецептами – зараз вони напевно марні для мене, – я почав вчитуватися в назви заклинань. Написані вони були ламаною застарілою, яку я, на щастя, абияк знав.

«Хто міг би подумати, що старослов'янська мені таки стане в нагоді…»

– Як проклясти вражину, – прочитав я вголос. – Цікаво. Треба запам'ятати та застосувати до вражини-куратора, який мене на практику відправив у Малинівку. Так, що тут ще є? Приспати, наслати поганий сон, накликати лихо... Це все не підходить. Відчинити незримі двері. О! А це вже цікаво! «Гой єси, рідний дім…». Здається саме ці слова говорила кікімора, коли повернулася додому. Що тут ще є, подивимось… Побачити невидиме, стати невидимим – теж цікаво, але ніяк не допоможе мені вибратися з банки.

– О! Заклинання зменшення… та… заклинання збільшення! – я радісно скрикнув, але тут же затулив рота долонею, боячись розбудити власницю книги. Хоча навряд чи мій комариний писк зміг би потривожити створіння, яке видавало таке гучне і мірне хропіння, яке, як і раніше, безтурботно долинало зі спальні.

«Якщо заклинання подіє, то банка, судячи з усього, просто розірветься через вміст, що збільшився в розмірі, тобто через мене. Уламки можуть поранити мене… з іншого боку, хіба я маю вибір?»

Щоб хоч якось згладити можливий вибух скляної банки, я глибше закопався в насіння по самі вуха, залишивши на поверхні тільки обличчя, і відразу почав читати заклинання, намагаючись якомога чіткіше вимовляти слова, половину яких доводилося додумувати через нерозбірливі каракулі та жалюгідний зір.

– Мал-мала була, та в полі росла. Місяць світив – зернятко грів, сонце світило – мене зростило.

Я завмер і затамував подих, але нічого не сталося. Я повторив заповітні слова ще раз, але ефекту знову не було. Я вибрався з насіння і знову почав гортати книгу, сподіваючись, що якесь зі слів закляття я просто пропустив. Тим часом свічка почала тремтіти, догоряючи. Я зрозумів, що скоро не зможу нічого прочитати й доведеться чекати ранку, тож почав читати між рядків.

«Приманити піксі для доручень»…

Далі слідував рецепт якогось відвару з цих самих піксі. Що це за істоти такі, я не знав, але зрозумів, що йдеться про якісь магічні істоти, які можна використати в якості листоноші чи ще для якихось забаганок.

– Що за піксі такі? Так-так, подивимося… Щоб приманити піксі, треба залишити цукор і молоко з медом під місяцем і чекати, причаївшись, їхнього приходу… Цукор!

Я раптом згадав про пакетики цукру, котрі валялися у мене в кишені. Запустив долоню в кишеню і намацав заповітні пакетики, поклав їх на насіння поруч із собою. Стало дещо веселіше, але я не став відволікатися.