11. Порятунок

Погріб виявився досить глибоким. Я тримався за холодні стіни й спускався вниз. Нога ледве вміщалася на сходинку, і доводилося ставити стопу навскіс. На одній зі сходинок я оступився і випустив свічник. Синя пташка випурхнула геть із льоху, і її цвірінькання долинало зверху, а внизу, навпаки, звуки стихли. Свічка згасла, і льох поринув у густий морок.

– От дідько! – вилаявся я і застиг на місці, чіпляючись за холодні сирі стіни. Скільки ще йти вниз я точно не знав, але точно менше, ніж підійматися нагору. Десь там був свічник. Я акуратно став спускатися нижче в непроглядній темряві й знову виразно почув чиїсь пошепки.

– Хто тут? – суворо запитав я, намагаючись зробити голос якомога грубішим і нижчим, але від хвилювання дихання збилося, і тембр вийшов не таким мужнім, як мені хотілося.

Серце було готове вистрибнути з грудей. Нарешті, я відчув під ногами рівну поверхню, опустився навпочіпки й почав обмацувати підлогу, сподіваючись знайти свічник. Згадав про кресало в кишені, чиркнув кілька разів, і у відблисках полум'я помітив свічку. Руки тремтіли від страху. Ці миті, поки я намагався в темряві розпалити вогонь, здалися мені вічністю. Ще й ці страшні шепітки.

Свічка спалахнула, осяявши світлом усе навколо, і шепіт різко припинився. Замість нього почулося стиснуте «Ах!». Я заплющив очі й випростався на весь зріст, майже дістаючи головою до стелі. Від яскравого світла очі заболіли, відблиски заважали розгледіти, що довкола. Коли очі трохи звикли, я нарешті побачив, хто ж шепотів весь цей час.

Весь льох був заставлений банками та колбами з крихітними отворами в кришках, а всередині сиділи різні дивовижні істоти. Там були й метелики з людськими тілами – схожі на тих фей, що я бачив, та ще багато інших дивних створінь. Всі вони причаїлися і тулилися до стін своїх «тюремних» камер, не видаючи жодного звуку. Я обомлів від побаченого.

– Ви хто такі? Що тут робите? – здивовано запитав я, оглядаючи виступи в стіні з десятками таких банок з крихітними чоловічками в химерних вбраннях, з крильцями й без, чоловічими та жіночими особинами, зі смішними подовженими вухами, з рогами, з волохатими черевцями, з копитами, і у взутті. Кого тут тільки не було. Я ніби потрапив до іграшкового магазину, тільки іграшки були живі. Ну або з потрясною механічною складовою та крутими спецефектами.

– Випусти нас! – почувся писк з однієї баночки. Найсміливішою виявилася волохата зменшена лисичка, дуже схожа на людину тільки з хутром та хвостом. Я обережно поставив свічник на полицю і відчинив банку. Лисичка ахнула і хутко вибралася на волю, швидко застрибавши сходами до світла нагорі.

– Оце так! – вигукнув я, проводжаючи поглядом щасливу істоту, що вирвалася на свободу.

Слідом за нею почувся цілий хор голосків. Чарівні істоти посмілішали, зрозуміли, що я з добрими намірами, і почали благати відкрити і їхні банки.

– Врятуй нас! І мене випусти! Випусти! – благали вони.

Я почав спішно випускати крихітних бранців. Вони з тріумфальними вигуками залишали свої пастки та дякували мені.

– Хай бережуть тебе Святі Елементали! Як звати тебе, рятівнику? – запитала мене одна з врятованих мною істот, схожа на їжачка, тільки на задніх лапах.

– Микита, – сказав я і розплився в безглуздій посмішці.

– Хай прибуде слава Микиті! – вигукнув їжачок, і слідом за ним почали вигукувати ці слова усі інші. Я збентежився і ще жвавіше почав розкривати кришки й випускати бідолах.

  Ті, що мали крильця, тут же відлітали, хто крил не мав, прямував до сходів і жваво підіймався вгору. Вони копошилися, як мурахи, вибираючись зі свого ув'язнення, допомагали один одному забиратися на сходи, й весело перемовлялися.

Я допоміг одній крихітці у зеленому вбранні, яка випускала з ручок тоненькі гілочки та зелені стебла, обплітаючи сходинки та підтягуючись по них догори. Вона була схожа на тих метеликів, які вкрали мої окуляри, тільки без крил. Їй було важко, вона відстала від усіх, бо її банку я відкрив однією з останніх, випущені нею стебла рвалися, але вона не залишала спроб вибратися на волю. Я дбайливо взяв її двома пальцями за талію і посадив до себе на долоню. Крихітка згорнулася клубочком, боязко притискаючи коліна до живота і закриваючись руками.

– Не бійся, я винесу тебе нагору, – заспокоїв я чудове створіння. – Ти ельф?

– Ні, – пискнула вона тоненьким голоском. Я принцеса фей, Енлік. Дякую тобі, рятівнику Микито!

Я ніс маленьку феєчку на долоні, уважно слухаючи її, а другою рукою тримав свічник. Намагався крокувати якомога обережніше, спирався ліктями об стіни, щоб знову не впасти й випадково не розчавити тендітну Енлік, та і ще когось за компанію.

– Та годі тобі, будь-хто  вчинив би так само. – зніяковіло посміхнувся я. – А я завжди уявляв фей із крилами, як у метеликів...

Крихітка явно збентежилася і поникла, сівши на моїй долоні.

– У мене були крила. Просто кікімора заманила мене в пастку й обірвала їх, потім зменшила до розмірів дрібного метелика і тримала тут з усіма іншими, поки хтось не знадобиться їй для зілля, а мене тримала найдовше заради екстракту фей.

– Екстракт фей? – перепитав я.

Енлік зніяковіло відвела погляд. Їй явно не хотілося говорити на цю тему. Мабуть, кікімора мучила бідолаху заради цього екстракту, і не лише крил позбавила. Я не розпитував її. Просто поспівчував.