10. Хатинка на лісовому узліссі

– Я питаю: гей, є хтось вдома?! – ще голосніше закричав я і засміявся, бо зі сторони я, мабуть, мав вигляд Івана-дурня з казки. Навіть голос звучав якось дурнувато.

Відповіді знову не було, тільки птахи спалахнули з дерев.

– Є хто живий? – гукнув я востаннє у повітря і знову обійшов навколо будиночка.

«Що за безглузде формулювання, ніби мертвий відповість… Чи відповість?» – думав я.

Потоптавшись ще з хвилину на місці, я остаточно переконався, що нікого тут немає. А лікарів та медпунктів у цьому сні й поготів не видно. Я підійшов до того боку землянки, де нижній край даху дістав майже до самої землі. Старий димар зовсім поріс мохом, але був досить широким. Мабуть, у будинку стояла велика грубка, яку топили дровами або, швидше за все, торфом, бо за хатиною ліс ставав зовсім непроглядним. Всі стежки обривалися й загортали на цьому місці, а далі виднілися затягнуті зеленуватою жижею і густою порослю болотяні багна.

На димарі сиділа пташка. Вона зовсім не боялася мене і навіть не думала відлітати. Я зміг добре побачити її поблизу. Вона була дуже гарна, з яскраво-блакитним оперенням і жовтим маленьким дзьобиком. На голові у неї був чубчик із крихітних пір'їнок, як у павича. Пташка уважно дивилася на мене, а я – на неї.

– А ти випадково не розмовляєш? – запитав я.

Пташка подивилася на мене ще уважніше. Я посміхнувся їй, як бовдур. Тут у моєму животі забурчало, і пташка пурхнула на гілку найближчого дерева, не випустивши ні звуку зі свого крихітного дзьобика. Я відчув себе справжнім кретином, якому надумалося поговорити з пташками. Ще і їсти хотілося. Багатогодинна прогулянка лісом зробила свою справу.

«Не пригадаю, щоб уві сні колись відчував голод», – подумав я і поліз у кишені рубахи та джинсів. Намацав там пачку печива, яке не доїв уранці, коли пив каву, і пару пошарпаних пакетиків із цукром. Трофей зі студентської кафешки. Валяються в штанах вже місяць, напевно, адже весь цей час я жив у селі на практиці в музеї. А там про кава-машини не чули… Ну або чули, але не бачили.

Вирушити на практику в таку глушину було не моєю ідеєю, звичайно. Направили від університету та не питали. Адже я «бюджетник», ще й стипендію отримую підвищену. Як сказав куратор, сам Бог велів відпрацьовувати й видав направлення в Малинівку. Теж мені щастя – підвищена стипендія… вистачає на три рази поїсти у студентській їдальні. Хоча я й цьому радий. Без цих грошей мамі довелося б дуже туго, якби треба було ще й мені допомагати. Зате в Малинівці й витрачати особливо нема на що. Поки доглядач музею у відпустці і я його підміняв, розбираючи старий архів та створюючи картотеку експонатів, якої тут чомусь не було раніше, я міг жити просто в музеї. 

У мене була маленька, але затишна каптерка з електрочайником і плиткою, невеликий городик Петра Івановича, який обдаровував мене свіжими овочами на подяку за щедрий полив щодня, і навіть деякі харчові припаси. 

Дядько Петя добродушно дозволив брати все з комори, ще й банку кави залишив. Сам він жив у сусідньому селі й відпустку брав на кінець літа, коли треба було заготовляти сіно, копати город і все таке інше, чим займаються сільські жителі. Ось і направили мене сюди йому на підміну – етнографічну збірку збирати. Тож моя практика виявилася не такою вже й поганою. Стипендія за серпень майже ціла залишилася, за час практики плідно попрацював над дипломною, скоро влаштуюсь лаборантом на кафедру, а там, дивись, і роботу знайду на вечірній час – то взагалі заживу. Ще й мамі допомагатиму.

Відкусив шматочок печива, яке теж із дядькових запасів. Сухе, з топленим молоком, як у дитинстві. А смачно як! Ніби нічого смачнішого зроду не їв. Пташка знову підлетіла до мене і сіла на димохід перекошеного даху.

– Ось, спробуй, – сказав я їй і простяг на долоні крихти печива. Птах недовго думаючи перелетів до мене на руку і, вдячно цвіркнувши, почав клювати частування. Товстий маленький дзьобик акуратно збирав крихти, злегка пощипуючи мою долоню. Потім вона цвіркнула і шмигнула прямо в димар.

– Агов, ти куди це?

Я здивувався. Пташка зникла в димарі й назад не вилітала.

«Може, в землянці якісь запаси залишилися?» – подумав я та оглянув димар краще. Він хоч був і старим, але здавався досить міцним і широким. Нині такі вже не роблять. Я акуратно заліз на похилий дах, зрозумів, що той цілком витримає мою вагу, випростався, дотягнувся рукою до димаря, підтягнувся і зазирнув усередину. З отвору пахнуло вогкістю та прохолодою. Внизу було темно. Я дістав майже розряджений смартфон – дивом увімкнувся ліхтарик. Посвітив униз, але нічого до ладу не розгледів. Куди там з моїм-то зором.

– А, була-не була... – махнув я рукою і поліз у димар.

Я відчув себе Ванею-сажотрусом з мультика… Або Санта Клаусом. Намацав ногою виступи й зістрибнув униз. Опинився в печі. Заслонка була відкрита. Вибрався, обтрусився від сажі й вороху листя, яке випало разом зі мною з димаря. Чхнув.

Усередині виявилося досить просторо, хоча на вигляд хатинка була такою маленькою. Вона і справді наполовину пішла у землю. У кімнаті було багато дерев'яних меблів, якогось ганчір'я, банки з соліннями на стелажах аж до стелі. 

Біля каламутного крихітного віконця стояв великий дерев'яний стіл та лавки. Я придивився і помітив свічник, поряд лежало кресало. Бачив колись таке  у дідусевому гаражі. Інтуїтивно чиркнув кілька разів – здобув вогонь! Чоловік! Засвітив свічку. Стало світліше, і я зміг роздивитися навколо краще. Насамперед попрямував до банків із соліннями.