9. Микита

– Ні з ким не розмовляй, чуєш? Просто одразу біжи до мене…

– Угу… З ким мені розмовляти у лісі? Хоча це ж сон.

Я зрозумів, що вона вирубилася і не чує мене. Так і завмер, дивлячись на неї з закривавленою курткою в руках. Вона лежала на спині й важко дихала. Густе чорне волосся було розкидане по траві. На обличчі була помітна напруга і маска болю, рот був трохи відкритий. Пересохлі блідо-рожеві губи ворушились крізь сон, наче намагалися щось сказати, але не могли.

Я ковзнув поглядом по плечу, що затягнулося кров'ю. Рана стала помітно меншою, ніж була, і кровотеча майже зупинилася, але все одно виглядала страшенно реалістично. Погляд якось сам упав на її груди, силует яких добре проглядався через футболку. Крізь тонку тканину виступали контури бюстгальтера з мереживними лямками. А ще при кожному зітханні напружувалися її витончені ключиці. Мені завжди подобалося це місце на жіночому тілі – тонкі випнуті ключиці, що роблять плечі тендітними, а шию такою привабливою.

«А вона нічого, ця Агата. Тільки якась дивна. Цікаво, чому це моя підсвідомість зробила її відьмою. Треба визнати, вона відьомськи гарна», – спіймав я себе на думці й відразу здригнувся. Дівчина вмирає, а я про її красу думаю... Мені стало соромно, але себе не обдуриш. Я відмітив її привабливість одразу, як тільки побачив. Цікаво, звідки вона приїхала? Чи до кого у таку глушину?

«Напевно, я їй також сподобався. Хто б ще захотів піти до етнографічного музею, якщо не збирався туди спочатку? А вона явно не збиралася. З такою цікавістю розглядала табличку – однозначно бачила її вперше… Стоп. А як вона опинилася усередині будинку? Чи це вже був сон? Так, мабуть, я заснув. Сидячи на лавці о восьмій ранку?! Так, Микито, тобі явно треба зав'язувати з читанням допізна, а то геть до чого дожилися… Красиві дівчата тільки відьмами у снах і ввижаються».

Я акуратно відтяг дівчину до дерева на м'яку траву. Вона була така безпорадна і навіть не ворушилася. Голова її була відкинута назад, і як я не намагався надати її тілу більш-менш зручне положення, нічого не виходило. Земля була якоюсь нерівною, заважали суччя та коріння дерев. Тоді я підклав їй під голову її складену куртку, відірвавши закривавлений рукав. Мені здалося, що так їй буде зручніше. А рукав краще викинути десь подалі, щоб він не приманював диких звірів. Мої дії здавались мені логічними, попри те, що це був сон.

– Так, гаразд, що вона там сказала шукати? Луговицю, схожу на цибулю. Шукатимемо, – промимрив я і почав уважно вдивлятися під ноги.

Я став помічати якісь дивні рослини з яскраво-жовтими бутонами, схожими на вузлики, а ще блакитний мох… ніколи раніше я не бачив блакитного моху. Адже ліс здавався таким звичайним. Навіть не вірилося, що це сон. Мені, звичайно, всякі снилися сни, але щоб таке... Таке зі мною було вперше. А головне, все було таким реалістичним! І той стрьомний карлик, і промінь лазера, який він у нас направив, і цей ліс, і Агата... Я час від часу поглядав на неї, відриваючись від пошуків. Все дивився, чи здіймаються її груди, чи дихає вона. Вона дихала. Повільно і тяжко, але дихала.

Я все далі віддалявся від дівчини, але не переставав вдивлятися здалеку, чи вона дихає. Зір у мене ні до біса, добре, що окуляри були при мені й вціліли.

Обстеживши всі найближчі галявини, я зрозумів, що нічого, що хоч віддалено нагадувало б цибулю, поблизу не росло.

– Що за маячня взагалі? Звідки цибуля у лісі? – бурмотів я собі під ніс, постійно забуваючи й відразу нагадуючи собі, що це всього лише сон.

"Так, стоп! Якщо це мій сон, то я можу чинити по-своєму! Так буває уві сні: йдеш-йдеш, а попереду те, що тобі потрібно. Медпункт, наприклад! Або лікар швидкої допомоги з аптечкою. Або... феї? " – я здивовано дивився на дивовижних метеликів розміром з мій великий палець. У них були людські тіла та блискучі крильця за спиною, за допомогою яких вони перелітали від однієї квітки до іншої прямо біля мене.

– Оце так поворот…

Мені захотілося побачити їх ближче. Все-таки не кожен день тобі сняться сни, та ще й такі дивовижні. Я прискорив крок, щоб підібратися до них, але при цьому не злякати. Вони помітили мене і тихо хихикали, щось попискуючи. Мені здавалося, що я вже близько й ось-ось зловлю одну з них, але та різко зривалася з місця і відлітала геть, ніби ми грали в наздоганялки. Пустотливі істоти манили мене. Цікавість змушувала йти вперед.

 

Один з метеликів забарився на серединці квітки, і мені вдалося розглянути істоту за пів метра від себе. Яскраві неоново-жовті крильця були повернуті до променів сонця. Спереду виднілося маленьке тільце, одягнене в якийсь кокон або одяг, схожий на кокон, – по боках стирчали тоненькі ручки, знизу – ніжки-ниточки, невеликий довгастий тулуб і крихітна голівка з величезними очима (вони займали майже половину голови) і маленьким ротом-дудочкою.

Я акуратно простягнув палець до дивовижного створіння, бажаючи доторкнутися до крильця, але метелик різко здригнувся і злетів, дзвінко хихикаючи.

– Стривай! Ти хто? – гукнув я метелика. Навіть не знаю, чому раптом вирішив звернутися до нього, але, на мій подив, істота відреагувала. Метелик швидко-швидко запурхав крильцями в повітрі й завис, уважно вивчаючи мене своїми величезними каламутними очима кавового кольору.

– А на кого схожа? – пискнула цілком зрозумілою мовою істота.

– Ну, мабуть, на фею. Як у дитинстві, з казки, – задумливо відповів я, не чекаючи, що метелик взагалі мені відповість.

– А ти кумедний. Хі-хі-хі, – метелик облетів навколо мене, хихикаючи над вухом, і торкнувся крихітною ручкою дужки моїх окулярів. – А що це у тебе за артефакт?