8. Зачарований ліс

Ми повалилися на землю стрімголов і скотилися з галявини на вузьку стежку. Дрібні сучки та палиці боляче впивалися в мою поранену спину. Руку пеклó так, наче її обдали кислотою. 

Корчачись від болю, я підвелася, але встати не змогла. Так і залишилася сидіти на землі, тремтячою рукою обмацуючи плече. З рани сочилася кров, мене трясло від нестерпного болю. Сумка з моїми речами та магічними артефактами залишилася десь у музеї. Мабуть, я випустила її, поки боролася з алхіміком. Я роздратовано зітхнула і почала збирати думки в купу.

– Як ми тут опинилися? Що відбувається? – схаменувся студент, схопившись на ноги. Він здивовано розглядав дерева навкруги, густі зарості якогось чагарнику і метався з боку в бік.

Я тим часом судомно замітала сліди: запечатувала портал, з якого ми вийшли. Точніше, вивалилися. У Зачарованому лісі їх стільки, що знайти когось, не знаючи точного розташування, досить складно.

– Тут ми у відносній безпеці. Портал переніс нас у випадкове місце у Зачарованому лісі. Алхімік не знайде нас швидко. А цього часу мені вистачить, щоб залікувати рани й набратися сил. І тоді вже я з ним впораюся. От гад, а! Горгоняча морда! – я знемагала від болю і перебирала в розумі заклинання, щоб хоч трохи вгамувати жар в руці, але студент не давав зосередитися, завалюючи мене питаннями. Бідолаха був шокований і насилу тримався.

– Який портал? Який алхімік? Я нічого не розумію! – кричав він і заламував руки.

– Як там тебе... Микито? Микито, послухай мене! Агов! Ти маєш заспокоїтися. Я поранена, і мені потрібна твоя допомога.

– Тобі потрібний лікар! Дідько! Я викличу швидку! І поліцію!

Хлопець дістав із кишені джинсів смартфон і почав спішно набирати номери та намагатися кудись дзвонити. Він щось бурмотів собі під ніс і не чув мене.

– Альо! Швидка? Альо? Та що таке! Зв'язок не ловить чи що? – волав бідолаха і намотував навколо мене кола.

– Микито, шилікун тебе вкуси! Та заспокойся ж ти! І вислухай мене, будь ласка! – роздратовано крикнула я на нього, і це подіяло. Він завмер, перестав трясти смартфон і подивився на мене.

От пощастило ж йому зв'язатися зі мною! Але що було вдіяти? Не могла ж я його кинути там на поталу алхімікові. Той точно не помилував би смертного. Алхіміки, що промишляють забороненою магією, яка порушує магічну рівновагу, і так поза законом. Їм боятися покарання за ще один злочин – заподіяння навмисної шкоди людині – безглуздо. Подумаєш, однією причиною більше для того, щоб опинитися в лапах чистильників, які готові відразу розвіяти магічного порушника ефіром.

Попри те, що маги ділять землю з людьми споконвіку, втручатися в їхнє життя давно стало небезпечно і загрожує великими проблемами й клопотами. Так, багато чаклунів і відьом спокійнісінько живуть серед людей, навіть мають свої справи в людському світі – бізнес, нерухомість або ще щось – але для них це швидше, прикриття, інше життя в задоволення. Несправжнє і неосновне, адже життя мага набагато довше за людське. А ось вся магія залишається прихованою та недоступною для людських очей. Грубо втрутитися в життя людей, спробувати вплинути на устрій життя або, найжахливіше, видати свою магію або вбити простого смертного – це порушення головного закону – Закону Рівноваги чи Вищої Гармонії. Поки існує людство, хоч і в невіданні того, що коїться у нього під носом, існує вся магія. Так було заповідано великими Богами-пращурами – Першими Елементалями – зачинателями всього сущого та життя на Землі багато тисячоліть тому.

За дотриманням цієї непорушної гармонії покликані стежити чистильники – нейтральні магічні сутності, покликані на службу Елементалями Ради Стихій. Вони вистежують порушників у всьому світі. З дрібними магічними істотами типу гномів, фей, ельфів, а також з алхіміками – представниками забороненої магії – зовсім не церемоняться і на місці карають, замітаючи сліди вчиненого ними. А ось вищих магістот – відьом та відьмаків – відправляють до Ради Стихій на суд. Але зазвичай це лише відкладає стандартне покарання. А таким є смертна кара – мага просто спопеляють на мікрочастинки, які роздмухуються у глобальному ефірі, начебто й не було мага ніколи.

Мало того, що я зв'язалася з алхіміком, так не вистачало ще й мати непорозуміння з чистильниками у разі смерті Микити... А в мене й так зараз із репутацією якось не дуже гладко.

"Що ж робити зі студентом?" – судомно думала я, розглядаючи дезорієнтованого і геть розгубленого хлопця. Статний і високий молодик за людськими мірками здавався лише безпорадною дитиною в моєму світі. Йому однозначно не місце у Зачарованому лісі.

Порошку забуття у мене з собою не було, він залишився десь у сумці. Та й сенс забивати пам'ять бідолахи? Щоб він тинявся по Зачарованому лісу, поки не відгріб пригод по драконячі щиколотки? Але залишати його у такому стані тут теж не можна було. Викликати портал назад я зараз не могла: надто багато сил втратила. На ще одну сутичку з алхіміком магії просто не вистачить, а він, звичайно ж, відразу вистежить мене і скористається слабкістю – я навіть на допомогу покликати не встигну.

"Ні. Потрібно причаїтися і зализати рани, а там уже й одчіхвостити цього гада на повну. Але спершу мені треба заспокоїти студента". І я, здається, вигадала, як це зробити, не пошкодивши при цьому психіку бідолахи.

 

Я поманила хлопця пальцем до себе. Він несміливо підійшов і сів наприсядки біля мене, очікуючи почути щось дуже важливе.