7. Старий дім

З кожним кроком моя впевненість потроху танула. Я йшла широкою неасфальтованою вулицею повз одноповерхові будиночки, що виглядали з-за дерев і різнокаліберних парканів, і дивилася на свій навігатор. Циферки координат повільно змінювалися, наближаючи мене до мети. Чути було кудахкання свійської птиці, цвірінькання горобців на тополі, а в ніс пробивався стійкий аромат свинарника чи коров'ячого гною. Міській відьмі так одразу й не визначити. Кросівки, що звикли до асфальту, миттєво запилилися і з білих стали брудно-сірими.

Вдалині я помітила бабусю, що поганяла гусей. Неквапливо підійшла ближче. Білі птахи, побачивши мене, зашипіли, а найбільший гусак заляпав крилами й пішов у наступ. У цей момент мені навіть захотілося розвернутися та вирушити додому.

«Краще б я дочекалася Велігора».

Я мимоволі сповільнила крок і подумки спробувала вгамувати грізного птаха, намагаючись обійти зграю якнайдалі. Гусак відчув мій імпульс і завмер з розчахнутими крилами. Я вже готова була пустити в хід щось активніше з мого магічного арсеналу, але бабуся тут же погнала гусей в інший бік, примовляючи щось суржиком, поправила хустку на голові й, бачачи моє збентеження, вирішила заспокоїти.

– Ба, як шиплять, собацюги такі! Не бійся! Проходь, доцю!

Я вдячно кивнула їй і швидко посеменіла вперед. Бабуля з цікавістю дивилася на мене і довго проводила поглядом, ніби чекала, в який будинок я попрямую. Очевидно, приїжджі тут рідкість. Як я не намагалася одягтися простіше – джинси та куртка поверх футболки, мій зовнішній вигляд все одно вибивався із загальної канви краєвиду.

Я спішно звернула в сусідній провулок, щоб тільки позбутися настирливого погляду жінки, а потім знову подивилася на навігатор. Він показував, що я досягла мети. Я озирнулася: будинки, сараї, огорожі, дерева. Все однотипне. Але сучасне.

У якому ж із цих будинків жила мама? Раптом мене гукнув чоловічий голос.

– Дівчино, ви до музею?

Я обернулася і побачила симпатичного молодого хлопця. Загорілий, темноволосий, у просторій м'ятій картатій сорочці на випуск із засуканими рукавами та джинсах – вискочив не зрозумій звідки, як чорт з табакерки, і вмостився на лаву під гіллястим абрикосом. Щось у ньому зацікавило мене, ось тільки я не одразу зрозуміла, що.

– Перепрошую, в який музей? – перепитала я, вивчаючи його відьомським зором. Нічого підозрілого. Просто людський хлопець років двадцяти-двадцяти трьох.

Хлопак так само допитливо розглядав мене, підтягнувши на ніс окуляри – звичайні, для зору.

– В етнографічний, звісно, – уточнив він і тицьнув пальцем у табличку на паркані, яку майже повністю приховувала гілка дерева.

Я знову поглянула на навігатор. Збіг був стовідсотковим. Потім прочитала напис на табличці, підійшовши ближче: «Будинок-музей «Слобожанська хата». XIV-XV ст.»

Інтуїція підказувала, що це саме те місце. Невже мамин будинок перетворили на музей?

– Перепрошую за цікавість. Просто ви явно не з місцевих, от я й спитав, – перебив мої думки хлопець.

– Так, я проїздом тут. У справах. Можна і до музею зайти. Чому б і ні? А ви тут працюєте?

– Не зовсім. Я тут на практиці. Диплом пишу з етнографії. Мене Микитою звуть. А вас? – запитав він і привітно простяг руку.

"Студент, значить?" – я ще раз просканувала співрозмовника, не виявивши жодних дивацтв, і простягла руку у відповідь.

– Агата. А як мені потрапити усередину?

– Яке рідкісне ім'я... А музей відкривається о дев'ятій ранку, Агато. Ще рано. Приходьте через годинку, – кокетливо сказав студент, примруживши одне око – наче чекав моєї реакції і сам не вірив, що мені справді кортить потрапити до музею.

«Через годинку, значить?»

Я хмикнула і склала руки на грудях, подумки нав'язуючи хлопцю потрібну мені установку. Той широко розплющив очі та різко змінився в обличчі під дією моїх ментальних чарів.

– Я відкрию вам. Можете зайти, – викарбував він, слухняно виконуючи мій наказ, і відчинив хвіртку, запускаючи мене у двір.

– Дякую, Микито! Ви дуже люб'язні.

Я поплескала його по плечу і подумки відправила назад відпочивати на лавку. 

Двір виявився досить просторим і буквально напханим якимись цікавими старовинними спорудами. Зліва виднілася гарна криниця, вкрита свіжим лаком. Нею явно не користувалися, хоча вона і була, зважаючи на все, справжньою. Тіниста алея з плодових дерев була ретельно виметена. Біля стіни сарайчика стояла мітла. «А ось і транспорт на дорогу назад».

Праворуч під навісом розташувався ткацький верстат і якісь застарілі предмети. Я пройшла вперед і побачила хату. У пам'яті промайнули спогади. Я була тут, коли використовувала заклинання повернення в минуле, щоб побачити маму. Тільки в нинішньому вигляді будинок був зовсім іншим, наче його повністю перебудували. Від колишньої хати, мабуть, залишилися лише стіни. Та й усіх цих старовинних речей, верстатів тут не було тоді. І дерев стільки також не росло.

Я смикнула за ручку дверей. На ній висів замок, але для мене на заваді він не став. Заклинання відкриття завжди легко справлялося з людськими замками.

Усередині пахло старими книгами та трохи пилом. Відвідувачів тут, мабуть, буває мало, хіба що на екскурсії школярів привозять. У передпокої на підлозі стояло металеве відро з водою на дні, а над ним у стелі зяяла дірка. Музей явно вимагав реставрації.