5. Зустріч

Ранок наступного дня був похмурим. Як і мій настрій. В обличчя мрячив неприємний дощ, але мені навіть не хотілося розганяти хмари, що нависали наді мною. Напевно, якби було сонячно і співали пташки, то я й сама нагнала б на небо пару трійку грозових хмар.

Я вийшла з порталу подалі від житлових будинків на околиці елітного котеджного селища на березі моря. Мені хотілося трохи пройтися та заспокоїти думки. Дурна ідея. Думок побільшало. Набридливими мухами вони гули в голові, заважаючи розслабитися.

А ось і рідний дім. Замок, точніше. Трохи осучаснений, але загалом – той самий замок. Серед елітних «палаців» селища родовий маєток Думанових не особливо виділявся, до того ж велика територія навколо будинку, велика кількість високих дерев та наявність не менш високого паркану приховували таємницю від чужих очей. Та ще й магічна сітка робила особняк непривабливим та нецікавим людському зору.

Ворота слухняно відчинилися переді мною, запрошуючи увійти. Ключі мені не потрібні. Адже я Думанова.

Я попрямувала по доглянутих доріжках повз ідеальні газони та стрункі ряди кипарисів, які німими сторожами вітали заблудлу дочку по стійці смирно.

Ще кілька кроків – і я біля парадних дверей. До мене одразу вискочила Рада, наша домовиця-служниця.

– Агатонько! Невже це ти, хвала Елементалям! – домовиця дивилася на мене на всі очі й не наважувалася кинутися в обійми, переступаючи з ноги на ногу.

– Привіт, Радонько!

Я посміхнулася і перша зробила крок їй на зустріч, згадавши її кумедне «-онько», яким вона закінчувала майже всі слова у своєму лексиконі. Крім тих, що були звернені до господаря та господині. Батько з бабусею терпіти не могли її сюсюкання і суворо забороняли так розмовляти при них. Зате зі мною та Рубіною вона навіть не намагалася стримуватися, обдаровуючи нас своєю нескінченною теплотою та ласкою.

Злегка нахилившись, я обійняла м'яку і таку теплу «пампушку» Раду. Її шкіра була вкрита легким ворсом, як у всіх домових, і мені захотілося потертися об її щічку, як у дитинстві. Весела домовиця з кругленьким личком і добрими намистинками-очами трохи заспокоїла мене. Рада дуже любила всіх дітей Думанових, підгодовувала нас ласощами, поки нянька і тітка Арина не бачили, готова була пробачити нам з Рубіною будь-яку витівку.

– Твоя кімнатонька чекає на тебе готовенька! Я нічого не міняла там, все залишилося таким, як і раніше!

– Дякую, але я не залишуся з ночівлею.

Рада помітно знітилася і сплеснула руками.

– Як же так, Агатонько! Я так чекала, так сподівалася... А обідчик? Обідчик подавати?

Я не стримала посмішки. Рада залишилася незмінною: їй аби тільки нагодувати мене, та ситніше.

– Стривай з обідом, благаю! Краще проведи мене до батька якнайшвидше.

Рада ахнула (забула ж на радощах, що треба доповісти про гостю господареві) і тут же помчала вгору сходами до кабінету батька, швидко перебираючи прудкими ніжками по мармурових сходах. Я йшла слідом за нею. Торкнувшись холодного металу поручнів, спіймала себе на думці, що все тут як раніше, хоч і минуло вже понад десять років.

Рада перша зазирнула в кабінет батька, повідомила про мене і через хвилину вийшла, поманивши мене м'якою волохатою ручкою всередину.

Я видихнула й увійшла.

Кабінет із великими вітражними вікнами нітрохи не змінився. Все той же масивний дубовий письмовий стіл з різьбленими ніжками, крісло з високою спинкою, полиці з артефактами, які в дитинстві здавались мені такими високими та неприступними.

– Привіт, тату.

– Привіт, Агато. Я вже й не сподівався побачити тебе в цих стінах.

Костянтин дивився на мене з подивом, притупився, відклав манускрипт, який вивчав до мого приходу. Суворе обличчя з гострим підборіддям і яскраво вираженими вилицями майже не змінювалося з роками й не втрачало своєї холодної привабливості. Відьмаки старіють повільно та красиво.

– Я у справах. Є розмова.

– У такому разі готовий вислухати тебе.

Він кивнув головою на крісло. Я вмостилася, поклавши руки на підлокітники й закинувши ногу на ногу, наче я прийшла з діловою пропозицією, а не на зустріч із рідним батьком. Я буравила його холодним поглядом, вивчаючи рух кожного м'яза на його обличчі, щоб не пропустити навіть найменшого натяку на обман, адже пробитися крізь його захисне поле було безглуздо і пробувати.

– Хтось повідомив ректору Академії Sacramentum, що я дводушниця. Що тобі відомо про це?

Він здивовано повів бровою і почухав підборіддя.

– Я нічого про це не знаю. Напевно, це Єлизавета Мстиславівна розстаралася. Втім, переконайся сама. Я вимикаю ментальний захист.

Він склав пальці в замок і сидів нерухомо за столом з гордо випрямленою спиною, повністю оголившись переді мною магічно. Я неохоче кинула на його ауру відьомський погляд, переконавшись, що просто нема до чого причепитися.

– Навіщо це бабусі Лізі? Адже ганьба ляже на всю родину, якщо всі дізнаються про маму і про мене. Вона не перенесе цього! Як же це? У роді Думанових погана кров!

– Не знаю. Але підлістю вона дійсно ніколи не страждала. Все робила лише з особистих переконань про добро і зло. Може, хтось дізнався твою таємницю? Твої друзі? Та мавка, наприклад? Адже вона вижила тоді в Зачарованому лісі.