4. Ходять чутки

– Ми з Азімчиком вирішили провести обряд єднання... Коротше, зіграти весілля, і хочемо, щоб ви були нашою повіреною, – приголомшила мене Поліанна і зніяковіло посміхнулася.

Десь з хвилину я приходила до тями від такої новини.

– Це... Це так швидко... В сенсі, приголомшливо! – запинаючись від хвилювання,  пробелькотіла я і захоплено сплеснула долонями. – Вітаю вас! І я, звісно, буду вашою повіреною. Власне, на моїх очах ви стали парою.

– Це ще не все, – продовжила Поля, дивлячись на мене.

Я здивовано округлила очі й метнулася поглядом на її живіт. Відьомський зір відразу вловив тонке світіння всередині, живий промінчик… «Як же я відразу не зрозуміла! Ось чому вона здалася мені такою сяйнистою…».

– Ти ви…

– Так! – радісно вигукнув Азім, гордо змахнувши головою.

Я ледве стримала сльози, готові бризнути з очей фонтаном, і знову накинулася на Полю з обіймами, але тепер уже м'якшими та обережнішими.

– Ви там акуратніше... Не стискайте мого малюка... – відразу заметушився навколо нас хамелеон, поки я і його не залучила в наші повні радості обійми.

Скинувши трохи градус емоцій і змахнувши сльози з щік, я стояла і дивилася на них, широко посміхаючись. А вони дивилися то на мене, то один на одного. Азім ніжно обіймав щасливу наречену за талію, а вона не переставала червоніти, так і не звикнувши до такої пильної уваги до власної персони.

Наше безглузде мовчання перервала галаслива компанія на чолі з ще однією майбутньою нареченою, яка дружно ввалилася в салон, розбудивши дзвіночок на дверях.

Азім одразу переключився на весільну процесію, давши нам з Полею можливість пошушукатись вдвох у моєму… тобто в її кабінеті.

Я розчулено дивилася на Поліанну в діловому костюмі, що сиділа за моїм столом серед стосу документів і все ніяк не могла намилуватися.

– Як же ти змінилася!

– Так, молодість будь-кого прикрасить ...

– Ні, я не про те. Ти стала іншою внутрішньо. Раніше мені хотілося захищати тебе від усього світу, оберігати, а тепер… тепер ти не потребуєш цього. Ти стала вільнішою та спокійнішою…

– Дякую, – посміхнулася Поліанна. – Тепер маю іншого захисника.

  Вона махнула головою у бік зали, де весело щебетав з клієнтками Азім, розсипаючи жарти та компліменти ліворуч і праворуч.

– То коли ж весілля?

– У мавок заведено виходити заміж восени, тож…

– Так швидко? Хоча, вам немає сенсу чекати ... Адже у вас мавколеон на підході, – жартівливо покосилася я на її живіт.

– Або хамелемавк...

– Або хамелемавка! – я помітила занепокоєння на її обличчі. – Тебе щось хвилює?

Вона заметушилася на стільці, ніби не знала, як сказати.

– Весілля для кожної мавки – це особлива подія, яка буває лише один раз…

– І не лише для мавки. Звичайно… – закивала я.

– Ні, у нашої раси не заведено розходитись і шукати собі нове кохання. Взявши на себе обітницю єднання з кимось, мавка прирікає себе на загибель, якщо розлучиться з коханим, так що це справді буває одного разу… Якщо серце мавки прийняло кохання, воно наповнює її повністю. А втративши це почуття, ми зникаємо, розчиняємось у нескінченному ефірі.

– Адже ти любиш Азима, а він – тебе. Я бачу це, адже я відьма…

– Так. Я знаю, але в його роду зовсім інші традиції.

– Поліанно, ти ж не забула, що він останній із хамелеонів? – злегка посміхнулася я, бачачи, як вона хвилюється і як зворушливо тремтить її голос. – Ти ж не думаєш, що він заводитиме собі ще дружин? Всі ці традиції далеко в минулому, і Азім залишив їх там, позаду, вибравши тебе!

– А що як він передумає? Раптом він покохає когось ще? Ні, я не боюся загибелі, адже без його кохання мені все одно буде несила жити, але як же наш малюк?

Вона схлипнула і погладила живіт долонькою.

– Гей, ти що! – я схопилася з крісла і кинулася до неї з утіхами. – Я не бачила пари щасливішої за вас двох! А я багато закоханих побачила тут. Не смій навіть думати про це! Ви щасливі та любите один одного, а ваш мавколеон тільки скріпить ваш союз, зрозуміла?

– Угу, – схлипнула вона, уткнувшись носом у моє плече.

– От дурненька, чого надумала! Хай тільки спробує подивитись у бік когось іншого, та я перша його ефіром розвію! Та й не зробить він так! Він заради тебе стільком пожертвував. Ти просто нервуєшся через свій новий стан.

– Мабуть, ви маєте рацію, Агато Костянтинівно.

– Не мабуть, а точно! Я хоч і не експертка з цілительства і ясновидіння, але іспит склала краще за багатьох, між іншим! – похвалилася я і тут же закусила губу, згадавши про своє фіаско зі вступом. Сумна думка відразу охолодила мій запал і зробила обличчя серйозним.

«От бідося, знайшла чим хвалитися…»

– Ох, я ж зовсім забула! То ви вступили до Академії?

– Ну майже ... Та ти не хвилюйся, Поліаннушко! – у цей момент дуже вчасно заграв смартфон. – Ой, щось я забалакалася з тобою. Мені час бігти, бо Велігор чекає… – я спішно схопилася з крісла, дістала портальне каміння і стала креслити вихід до особняка Велігора.