3. Таємне послання

– Ти впевнена, що тобі не здалося? – скептично запитував вкотре одне й те саме Велігор, на що я роздратовано закочувала очі та знову повторювала:

– Воно точно видавало вібрації. Відьомським зором я встигла помітити, що це були енергетичні згустки різної довжини та кольору, що схоже на якісь зашифровані слова.

– Але кому це потрібно? І як взагалі повідомлення потрапило на намисто? Ти точно його нікому не давала?

– Ні. Нікому. Завжди ношу його із собою. Це єдина річ, що залишилася мені від мами. А що якщо…

– Що?

– Що, як вона намагається зі мною зв'язатися?

– Та ну... Маячня... З чого раптом через стільки років?

– Не знаю... Може, вона якимось чином дізналася, що сталося тоді в Зачарованому лісі?

Я задумливо присіла на край ліжка, згадуючи той страшний бій не на життя, а на смерть. Якби не Велігор, не Поліанна, мене б не було тут зараз. Згадала і протистояння з бабусею Лізою, яка дізналася про мій секрет – дводушність, і не хотіла миритися з моїм єством... Ще б пак, онучка вспадкувала від матері найгірше – рідкісну аномалію у світі магії, – за що, власне, та й поплатилася колись коханням, щасливим шлюбом та можливістю виховувати доньку. Тільки інсценована смерть і врятувала матір від переслідувань невгамовної свекрухи. Найстрашніше, що дізналася я про це від батька вже дорослою, саме в той день страшної битви. Дізналася всю правду про матір, яка весь цей час ховалась від гніву родини Думанових. Дізналася хто я, хоч і мусила, як і раніше, зберігати це в секреті. 
 

Подробиці тієї битви у Зачарованому лісі довго обсмоктували у всіх тавернах Магічного ринку. Інтриги роду Думанових не давали нікому спокою довгий час, а ще – новини про повернення недолугої княжни Агати Думанової... Що коли вісті дійшли й до Амелії? Не минуло ні дня, щоб я не думала про неї. Чи думає вона також про мене? Невже жодного разу не намагалася дізнатися, якою стала її донька? Чому не застерегла, чому не виходила на зв'язок, не намагалася розповісти мені про те, хто я? Напевно, вона не залишила б мене батькові, якби на те не було вагомих причин, якби не була певна, що зі мною все буде гаразд. Але все ж таки… Раптом зараз вона намагається зв'язатися зі мною?

– Але чому у такому разі вона не вийшла на зв'язок напряму? Твоя бабуся зникла і більше не на заваді вашому возз'єднанню, – резонно зауважив Велігор.

– Так, але вона могла про це не знати! А раптом вона в біді чи шукала мене всі ці роки?

Я нервово заходила по просторій спальні, де ми з Єгором проводили багато часу в особняку його сім'ї на узбережжі Ніцци. Незабаром нам треба було розпрощатися з цим місцем: мені – перебратися в житло, що надається Академією, а Велігору – повернутися додому і почати роботу в Раді Стихій. З батьком я зв'язок, як і раніше, не підтримувала, хоч ми й формально начебто більше не ворогували. Просити його щодо погашення кредиту за навчання я не планувала. У Велігора (а точніше, у його сім'ї) я теж не взяла б ні квінтону енергії. Самій потягнути величезну плату за навчання мені не уявлялося можливим, тому єдиним варіантом було зарахування на повний академічний пансіон зі стипендією. А такий привілей надавався лише найобдарованішим та найталановитішим студентам.

Ще десять років тому я й подумати про таке не могла, але успішно пройдений іспит з ненависного мені зіллєваріння в Ядвіги Костицької значно додав мені впевненості в собі. І зараз був би час святкувати з коханим свій тріумф, але несподіване послання не виходило у мене з голови. А ще більше турбувало те, що я не могла його зрозуміти.

– Може, тобі варто поговорити з батьком? Раптом він щось знає?

Я витріщила на Велігора здивовані очі й тут же обрубила його ідею.

– Нізащо! Не хочу, щоб він думав, що я упокорилася з усім, що він накоїв. Тим більше він казав, що не бачив Амелію з дня її зникнення.

– Добре. І що ж тоді ти пропонуєш?

– Не знаю... Поки що не знаю. Не зводитиму очей з каменю. Може, послання повториться. Пошукаю якесь заклинання-дешифратор чи щось таке в академічній бібліотеці…

– До речі, про Академію. Чи не час ще?

– Час. – констатувала я, глянувши на годинник.

Велігор обійняв мене і ніжно поцілував.

– Може, у нас є ще хоч пів годинки…? – прошепотів він мені на вухо, злегка прикусивши мочку. Його рука плавно поповзла по стегну, підступним змієм ковзнувши під спідницю, але я вчасно зупинила його, розуміючи, що ще трохи, і буде пізно, тому що ми опинимося в обіймах один одного на шовкових простирадлах, забувши про час.

– Ні… Час… – я прибрала його наполегливі руки зі своїх стегон, поправила спідницю і відповіла коротким поцілунком у щоку на його розчарований погляд.

– Ось ти як? – ображено надув він губи. – Ми стали так мало проводити часу разом через цей твій вступ, а скоро ж я стану повноцінним членом Ради Стихій. Часу буде ще менше.

– Я знаю. Але ми впораємося.

– Звичайно, впораємося... – погодився він і погладив мене по руці. – Гаразд, йдемо.

Я кивнула та окреслила портальним каменем вихід прямо до Академії магії.

Ми швидко піднялися на потрібний поверх, пройшли кілька нескінченних коридорів і сходів, і прийшли до деканату факультету Стихійної магії. У коридорі вже зібралося чимало студентів. Всі вони прийшли сюди за тим самим, що і я – дізнатися про підсумки іспитів і знайти себе у списках зарахованих студентів.