РОЗДІЛ 8

Адам йшов на поправку.

Минув тиждень, і я майже не покидала лікарню. Жила біля його ліжка, підтримувала, допомагала, читала йому вголос, розмовляла, навіть тоді, коли він не міг говорити багато через втому. Його синці блідли, садна на обличчі ставали менш виразними, а очі — яскравішими. Він сміявся рідко, але хоча б більше не відвертався, коли я намагалася до нього доторкнутися.

Це була перемога. Маленька, але важлива.

Емір приходив щодня, завжди в костюмі, завжди впевнений, наче він контролював навіть час, який ми тут проводили. Але він був відсторонений. Адам не говорив з ним більше, ніж необхідно, а я… я просто не мала сил для чергових суперечок.

Гарне знання англійської неочікувано дало мені змогу почати підробляти. Я перекладала тексти на замовлення, співпрацювала з тими клієнтами, яких не цікавивила наявність диплома про освіту. Платили мені мало, але таким чином я змогла відкладати гроші, що не належали Еміру. На картку Адама, бо мою чоловік точно відслідковував.

Я приходила додому лише для того, щоб змінити речі та прийняти душ. І одразу поверталася.

Але сьогодні… сьогодні все змінилося.

Я одразу побачила це в очах Еміра, коли він зайшов у палату після чергового дзвінка від когось, хто для нього був важливіший за мене.

Я відчула це у напрузі його плечей, у тому, як він зачинив двері і повільно подивився на мене.

— Поліно, збирай речі, — сказав він рівно.

— Що?

Він схрестив руки на грудях, наче розмовляв з дитиною, якій потрібно пояснювати очевидні речі.

— Ти їдеш додому.

Я скривилася, глянувши на Адама, який напружено стежив за нашим діалогом.

— Я не поїду.

— Поліно.

Попередження в його голосі було занадто очевидним, але я  не мала наміру здаватись.

— Я залишаюсь тут. Адам ще не одужав.

— Він у такому стані, що вже може залишатися один, — сказав Емір. — Лікарі слідкують за ним, я консультувався, ти йому вже не потрібна цілодобово. Він дорослий хлопець.

— Це не тобі вирішувати.

Його щелепа напружилася.

— Навпаки, мені.

Його голос та погдяд були твердими. Він не залишав місця для суперечок, не залишав мені вибору.

— Ти серйозно?! — голос Адама розрізав тишу, і я різко повернулася до нього. Він з усіх сил намагався сісти рівніше, попри біль у ребрах. Його очі палали, в голосі бриніло обурення. — Ти не можеш так просто її забрати!

Емір навіть не здригнувся, тільки холодно глянув на сина.

— Я й не забираю, а повертаю туди, де її місце.

— Її місце тут! — Адам стиснув простирадло в кулаках, і я побачила, як напружилися його руки. Йому було боляче, він виснажений, а ця суперечка могла його ще більше знесилити.

Я швидко сіла біля нього, поклавши руку йому на плече.

— Адаме, не хвилюйся, — прошепотіла я, намагаючись заспокоїти його поглядом. — Все добре.

— Як це добре?! Він…

— Адам, — я м’яко стиснула його руку, змушуючи подивитися на мене, а не на батька. — Ти обіцяв мені, що не будеш нервувати.

Він зціпив зуби, його щелепа стиснулася так, що я бачила, як пересмикнулося обличчя.

— Але ж…

— Не зараз, — я провела пальцями по його волоссю, як робила це, коли він був ще маленьким. — Відпочинь, добре?

Його груди важко піднялися і опустилися.

— Ти ж повернешся? Будеш зі мною тут?

Я відчула, як серце стислося.

— Ми поговоримо в коридорі, якщо тобі щось знадобиться, просто поклиш, — підбадьорливо усміхнулась я.

Його очі вп’ялися в мене, ніби син намагався зрозуміти, чи кажу я правду. Я не знала, чи зможу виконати обіцянку, яку він хотів з мене взяти, але в цю мить мені було важливо, щоб він заспокоївся.

Я повільно піднялася і подивилася на Еміра.

Він нічого не сказав, просто розвернувся і вийшов з палати, знав, що я піду за ним.

Я кинула ще один погляд на Адама.

Його очі говорили те, що він не казав уголос.

Не довіряй йому.

Я і не довіряла.

Але поки що я не могла нічого змінити.

— Чому тобі так важливо мене забрати? — спитала я чоловіка в коридорі. — Нашому синові спокійніше, коли я поруч. Він так скоріше одужає. Навіщо його нервувати? Чому ти це робиш, Еміре?

— Бо мені потрібна моя дружина, — відповів він. — А не доглядальниця, яка забула про свої обов’язки.

У мене всередині щось обірвалося. Лейли йому було замало? Потрібен весь гарем поруч?

Мерзотник…

Господи, який же він мерзотник!

— Обов’язки? — мій голос затремтів, але не від страху, радше від гніву. — Ти серйозно зараз говориш про це?