РОЗДІЛ 6

Коли ми з Еміром зайшли до лікарні, він одразу перейшов у режим контролю. Його хода була швидкою, впевненою, він ішов попереду мене, наче військовий командир, який прибув на інспекцію.

Я ледве встигала за ним.

Лікар, високий чоловік у білому халаті, одразу визирнув із кабінету, наче відчув його присутність.

— Пане Алієв, все готово, як ви просили.

Я здригнулася від цих слів.

Як ви просили?

Через декілька хвилин я дізналась, що Емір домовився про окрему палату для Адама, його перевели у хірургічне відділення. Чоловік вирішив дати мені змогу залишатися з сином.

Я подивилася на Еміра, і він, ніби відчувши мій погляд, повернувся до мене.

— Що? — його брови злегка смикнулися.

— Я просто… — я проковтнула клубок у горлі. — Дякую.

Його губи ледь помітно розтягнулись у посмішці.

— Я ж не монстр якийсь, за кого ти мене вважаєш, Поліно?

Я нічого не відповіла.

— Авжеж, Адаму потрібна мати. — Він зробив паузу. — З тобою він скоріше видужає.

Алієв сказав це без жодної тіні сумніву, як незаперечний факт.

Я не знала, як реагувати. Чоловік, який вирішує усе за мене, зараз дає мені право залишатися поруч із сином. Це було одночасно подарунком і пасткою.

— Але обіцяй мені одну річ, Поліно, — його голос став нижчим, ніс у собі попередження.

Я підняла на нього очі.

— Що?

— Ти не будеш себе виснажувати.

Я стиснула губи.

— Якщо я побачу, що ти не спиш, не їси і виглядаєш, як привид, я не дозволю тобі днями та ночами сидіти в лікарні.

У його голосі не було місця для дискусії.

Я дивилася на нього, не знаючи, як відповісти.

Емір володів мною навіть у цьому.

І зараз, коли він давав мені те, чого я так хотіла, — бути з сином — він робив це на своїх умовах.

Я хотіла сказати йому, що не дозволю йому вирішувати це за мене.

Але слова застрягли в горлі.

Якщо зараз піду наперекір, він справді може заборонити мені залишатися тут. Взагалі.

Тому я просто кивнула.

— Добре.

Його погляд на секунду затримався на мені, оцінюючи, а потім він звернувся до лікаря:

— Проведіть нас.

Адам лежав під крапельницею, підключений до апаратів, але його обличчя вже мало трохи більше кольору, ніж учора.

Мій хлопчик.

Емір трохи побув в палаті, перевірив чи все відповідало його особистим високим стандартам, а потім вийшов поспілкуватися з лікарями про стан сина.

Адам спав.

Я сіла поруч, узяла його за руку і провела пальцями по зап’ястю. Така ніжна шкіра… Я ще й досі пам’ятала, як син засинав тільки тоді, коли я тримала його долоньку та читала Адаму казки. Зараз він вже майже дорослий, але ніжність в моєму серці до сина нікуди не поділась, її навіть стало більше.

— Мамо…

Я відчула, як щось в мені стислося від звуку його голосу.

— Я тут, мій хороший, я поруч.

Його очі були важкими, сонними від ліків, але тепер він хоча б впізнавав мене, і це приносило радість.

— Що сталося? Чому я тут?

Я ледь посміхнулася, згладжуючи біль у голосі. Адам знову потребував пояснень. В нього знову плуталась свідомість.

— Ти потрапив в аварію.

Адам кліпнув, а потім раптом його тіло напружилося.

— Машина… — він прошепотів, наче тільки зараз почав згадувати.

Я побачила, як його пальці судомно стислися в кулак.

— Адам, що таке?

Він повернув голову до мене.

— Мамо…

— Що?

— Я бачив тата.

— Правильно, Адамчику. Тато був біля тебе, він тільки вийшов.

— Ні, не зараз бачив.

Я завмерла.

— Що? А коли тоді?

Він заплющив очі, його брови зійшлися докупи.

— Перед аварією… Я… — син замовк, ніби вагався, а потім прошепотів: — Я слідкував за ним.

Я відчула, як кінцівки в мене похололи від неприємного відкриття.

— Чому?

Адам повільно розплющив очі.

— Бо я підозрював, що він бреше нам.

Всі звуки лікарні навколо наче зникли.

— Що ти підозрював, Адаме?

Син проковтнув слину, говорити йому було важко, він залишався слабким.