РОЗДІЛ 4

Ми їхали в лікарню мовчки. Дорога розтягувалася в нескінченну чорну стрічку, а мої думки плуталися між страхом за Адама і ненавистю до людини, яка зараз сиділа поруч.

Я поглядала на Еміра краєм ока. Його руки впевнено лежали на кермі, рухи були чіткі, спокійні, наче він усе контролював.

Він завжди все контролював. І зараз теж. Крихітна різниця полягала в тому, що раніше мене це влаштовувало.

У салоні пролунала вібрація телефону. Емір коротко глянув на екран, і я побачила, як на мить його щелепа напружилася. Але він не відповів, просто натиснув відхилення і кинув телефон на панель перед собою.

— Що, нема часу на розмови? — я не змогла стриматися, у моєму голосі з’явилася злість, хоча я сама знала, що це погана ідея: смикати тигра за вуса.

Він не відреагував.

— Це вона? — я повернулася до нього. — Твоя перша дружина?

Емір стиснув пальці на кермі.

— Так, — сказав він рівно.

Я на секунду відвела погляд у вікно.

— Ну, тепер уже немає потреби ховатися, — всміхнулася гірко я. — Міг би і поговорити.

Я чекала на відповідь. На будь-яку. Та і без слів його мовчання було гострим, як ніж.

Емір повільно повернув голову до мене.

— Я сам вирішую, що мені робити, з ким і коли говорити, — його голос був низьким, твердим, безжальним, а погляд — колючим, жорстоким. — Це не твоє діло. Ти забуваєшся, Поліна.

Мої пальці стиснули край пальто, щоб хоч якось стримати себе від спалаху люті.

— Так, звісно.

Я прикусила язика, дивлячись у вікно. Моє тіло напружилось, але я знала, що далі сперечатися марно. В його світі жінка не може диктувати чоловікові, що робити. Жінка мовчить і приймає.

Але я більше не хотіла мовчати.

Машина плавно зупинилася біля лікарні. Я вискочила швидше, ніж він встиг вимкнути двигун та відкрити мені дверцята, і пішла вперед, навіть не чекаючи  на чоловіка. Серце тріпотіло від тривоги, руки були холодними. Я хотіла побачити сина.

Мій хлопчик. Моя єдина справжня сім’я.

Ми зайшли всередину, і я відразу кинулася до лікаря, який стояв у коридорі, розмовляючи з медсестрою. Він побачив мене й кивнув, підходячи ближче.

— Стан стабільний, — сказав він, і я ледве втрималася, щоб не заплющити очі від полегшення. — Гематома після черепно-мозкової травми дуже маленька, і зараз ми бачимо гарну динаміку. Вона поступово розсмоктується під дією препаратів. Якщо не буде ускладнень, обійдемося без операції.

— Ви серйозно? — я схопила його за лікоть, наче це могло змусити чоловіка підтвердити свої слова ще раз.

— Так, — він посміхнувся тепло, але скуто, не як старий друг, як професіонал. — Ми залишимо його в реанімації ще на сьогодні, щоб поспостерігати, але якщо все буде стабільним, завтра переведемо у хірургічне відділення.

Я закрила рот руками, сльози підступили до горла.

— Дякую… Боже… Дякую вам…

Моє тіло затремтіло, і я раптом відчула, як з мене спадає частина напруги, що тримала досі наче у лещатах.

— Можна його побачити?

Лікар кивнув.

— Так. Але будь ласка ненадовго.

Я відчула, як Емір поклав руку мені на спину, спонукаючи йти вперед. Його дотик здався мені чужим.

Я вже не відчувала себе його.

Я належала лише Адаму. І зараз йшла, ні, майже летіла, до нього.

Повітря було наповнене запахом ліків, антисептиків і чогось ще — чогось, що неможливо описати, але воно стискало груди і змушувало мене дихати уривчасто.

Адам лежав під тонкою лікарняною ковдрою, його обличчя здавалося майже восковим на тлі яскравого світла.

Він завжди був красивим хлопчиком — метис української та арабської крові, з виразними рисами, які наче ідеально поєднували в собі дві культури. Від мене він успадкував блакитний колір очей, від батька — точені вилиці, сильне підборіддя, темні виразні брови. Його волосся було чорним, як вугілля, і навіть зараз, пасма неслухняно розкинулись на подушці.

Мій син був не таким, як завжди.

Його губи виявились потріскані, шкіра — бліда, синці й гематоми розповзлися по обличчю. Один із них займав половину чола, заходячи на скроню. Його права рука лежала на простирадлі з тонкими трубками крапельниці, грудна клітка підіймалася й опускалася повільно, надто повільно, як на мене.

Я хотіла замінити його на цьому ліжку. Хотіла взяти весь біль на себе. Як матір, хотіла убезпечити свою дитину від всього. Але…

Але це виявилось неможливим. На жаль.

— Oğlum, (прим. автора - мій сину) — тихо сказав Емір.

Його голос, зазвичай спокійний і владний, зараз звучав трохи… інакше. Хоча вираз обличчя чоловіка не змінився — був таким же серйозним, стриманим, холодним, як завжди. Але в темних очах було щось нове.