РОЗДІЛ 3

Мені було вісімнадцять, коли я вперше ступила на гарячий пісок іншої країни.

Сонце палило так, що повітря здавалося густим, наповненим ароматами моря, спецій і чогось нового, незвіданого.

Ми з Лілею — моєю найкращою шкільною подругою — приїхали працювати аніматорами в готель на узбережжі. Це була справжня авантюра, легковажна мрія двох дівчат, які тільки-но закінчили школу.

Моїх батьків ледь удар не вхопив, коли я повідомила про своє рішення — замість університету, їхати працювати в Шарм-ель-Шейх. Мама довго кричала, потім відмовляла, далі плакала, батько гримав кулаком по столу, але я була непохитною наче Велика Китайська стіна — стояла на своєму.

Я не бачила перспектив у подальшому навчанні, з шостого класу тишком відкладала гроші на поїздку та вчила англійську мову, знала її на дуже гарному рівні. Ліля мріяла вдало вийти заміж, а мені хотілось побачити весь світ.

— Яка робота? Тебе в бордель заберуть! — надривалась мама. — Будеш обслуговувати шейха!

— Це ще пощастить, якщо шейха, — хитав головою батько.

Але мене їхні страшилки не лякали. Ліліна мама працювала у туристичному агентстві, вона для нас проклала надійний шлях, тож я  не боялась втрапити у халепу. Я тоді взагалі нічого не боялась.

Готель був розкішним, кращим, ніж я могла собі уявити. Мармурові підлоги, басейни, пальми, що хиталися під гарячим вітром. Я почувалася наче в казці.

Ми жили у невеликій кімнаті для персоналу, вдень розважали гостей, танцювали біля басейну, проводили конкурси. Ввечері — коктейлі, дискотеки, безтурботний сміх.

А потім з’явився він.

Емір.

Я пам’ятаю цей момент до деталей. Було вже темно, легкий бриз з моря охолоджував розпечене повітря, а я стояла біля бару, чекаючи на свій безалкогольний коктейль. І раптом відчула на собі чийсь погляд.

Коли обернулася, то побачила його.

Високий, засмаглий, у легкій лляній сорочці, з підкоченими рукавами. Його очі були темними, майже чорними, і він дивився на мене так, ніби давно знав. Якби я була старшою, може, побачила б у цьому погляді щось небезпечне. Але тоді… тоді це здавалося просто чарівним.

— Вибач, але я повинен був підійти, — його голос був низьким, оксамитовим, тим самим, що виклакав мурашки у мене. — Як тебе звати?

— Поліна.

— Поліна, я дивився на тебе весь вечір і вирішив, що більше чекати не можу.

Я розсміялася, трохи зніяковівши. Таке зі мною ще не траплялося.

— Справді? — вигнула брови я.

— Вирішив, що хочу почути, як ти смієшся. — Він посміхнувся, і це було небезпечно. Дуже.

Посмішка — перше, що мене вразило. І й*ого впевненість. Його абсолютна, непохитна віра в себе. Емір говорив і рухався так, наче знав, що світ належить йому. І я… я почала вірити в це разом із ним.

Після того вечора Емір не давав мені спокою.

Він з’являвся біля сцени, коли я вела анімаційні програми.

Він приносив мені каву, коли я була втомлена після роботи.

Він знаходив мене всюди.

І я відчувала, що все більше і більше потрапляю під його чари.

— Слухай, мала, я не проти легких літніх романчиків, але будь обережна. Араби ласі до гарних дівчат, особливо люблять натуральних білявок, як ти, Поль, — попереджувала мене Ліля. — Можуть голову закрутити на раз-два, але нічого серйозного не чекай, вони не для того таких, як ми, тут шукають.

— А для чого? — спитала я подругу.

— Просто розважитись, — стенула плечима вона.

— От і я просто розважаюсь, — огризнулась я, чомусь думка, що Емір нічого до мене не відчуває, викликала біль.

— Просто будь обережнішою, ок?

Емір водив мене у найкращі ресторани, показував місто, говорив про життя, про мрії, про майбутнє. Він умів зачаровувати словами, але ще більше — вчинками. Був уважним, турботливим, ідеальним.

Я закохувалася. Глибоко, стрімко, безповоротно, вперше у житті.

Ми цілувалися під зоряним небом, купалися вночі в морі, ховалися від всіх у затишних кафе, пили міцний східний чай, а він тримав мене за руку так, ніби я — найбільший скарб у його житті.

Я вірила кожному його слову. Він став моїм першим…

А потім… Я зрозуміла, що вагітна.

Коли тест показав дві смужки, у мене віднялися ноги. Накрив панічний страх. Я була всього лише дівчинкою, яка приїхала на літо працювати в готель. Що тепер? Що я скажу мамі? Що робити?

— Халепа, мала, — хитала головою Ліля, коли я їй розповіла про зміни у своєму житті. — Я ж казала тобі бути обережною!

— Я була обережною, — плакала я. — Ми користувались захистом!

— Бляха… Що робитимеш?

— Не знаю.

— Ми тільки розпочали працювати, тільки все налагодилось…

— Та знаю я.