РОЗДІЛ 2

Нічне місто мерехтіло за вікном машини, мов калейдоскоп світла й тіней. Ліхтарі зливалися в розмиті смуги, віддзеркалюючись у мокрому асфальті. Я дивилася на це миготіння, намагаючись хоч якось відволіктися від бурі, що розривала мене зсередини. Але нічого не допомагало. Картинка перед очима здавалася нереальною, наче я була не тут, а десь поза власним тілом.

Емір сидів за кермом, спрямувавши погляд прямо перед собою.

Його профіль, чіткий, вольовий, завжди здавався мені таким надійним. Цей чоловік був для мене скелею, захистом від усіх буревіїв. А тепер? Тепер його ідеальний образ тріщав по швах.

Емір тримав кермо так міцно, що пальці побіліли. Він мовчав, але напруга в повітрі між нами була відчутною.

Я дивилася на нього, вивчала кожну рису обличчя, яку знала напам’ять, яку любила і навіть божествила… Тепер я чимдуж намагалась зрозуміти, що відбувається в голові мого власного чоловіка.

Він з’явився в лікарні. Він віз мене додому. Він поводився так, як наче нічого не сталося. Наче на дзвінок до нього не відповідала його так звана «дружина».

Я теж могла б закрити на це очі, забути, як страшний сон. І там в лікарні мені хотілось так вчинити. Слабкість? Можливо. Але забути я не могла, не вдавалось, постійно зринало в голові, тож…

— Хто вона? — мій голос прозвучав у цій тиші несподівано навіть для мене.

Емір не здригнувся, тільки злегка стиснув губи. Його очі залишалися прикутими до дороги, мовби я нічого не сказала. Але я знала, що він почув.

Почув. Бо не перепитав про що я, взагалі нічого не спитав, просто ігнорував. Це підкусило мене ще більше.

— Жінка, яка взяла твій телефон, — продовжила я, зі всіх сил намагаючись, щоб мій голос не тремтів від хвилювань. — Не розумієш про що я? Добре, я дам ще одну підказку. Вона назвала себе твоєю дружиною.

Його щелепа напружилася. Я помітила, як м'яз на його обличчі сіпнувся, але чоловік усе ще мовчав.

— Емір, я хочу знати, хто вона. Це не іграшка, не дрібниця, яку можна замовчати, — я не відводила погляду від його обличчя. — Я маю право знати. Ти так не думаєш?

Він нарешті зітхнув, але не промовив ані слова. Його руки залишалися на кермі, погляд — спрямованим на дорогу. Це мовчання було гіршим за будь-які слова. Воно мене катувало.

— Ти завжди казав, що я можу довіряти тобі. Що ми завжди будемо чесними один з одним, так? — мій голос затремтів, але я продовжувала. — Тож чому ти зараз мовчиш? Я вже не гідна твоєї чесності?

Всього на мить він перевів погляд на мене, і я побачила в його очах щось таке, чого раніше там не було. Окрім втоми там з’явилась... Провина? Сумнів? Чи, може, страх? Ні, скоріше, гнів. І він був спрямований на мене. Вперше.

— Поліна, зараз не час для цього, — сказав мій чоловік нарешті, і я відчула напруження, яке його тримало так ясно, мов воно мене скувало.

— Не час? — мої руки затремтіли. — А коли це тоді буде час, Емір? Коли?

— Я за кермом і не збираюся нічого з тобою обговорювати в дорозі.

— Наш син у лікарні.

— Адам видужає.

— Ти не відповідаєш на дзвінки, а коли мені вдалось додзвонитися, то слухавку взяла інша жінка. Хто вона для тебе? Чому відповідає на дзвінки?

Ніколи не думала, що мовчання може бути таким красномовним. Мовчання Еміра різало мене на шматки. Невже він цього не бачив?

— Ти не говориш мені, що це якась помилка, отже, це не помилка. Вона дійсно твоя дружина? Як таке можливе взагалі?

Емір знову подивився на мене, але цього разу довше. Його погляд був твердим, сміливим, викликом.

— Я не буду зараз це обговорювати. Невже тобі потрібно повторювати двічі, Поліно? — сказав він, і кожне  його слово звучало, наче вирок нашій родині. — Не діймай мене.

— Чому? Чому ти просто не можеш сказати мені правду? — я відчула, як сльози підступили до очей. Сьогодні мені ніяк не вдавалось стримати емоцій, їх було забагато, і вони взяли гору.

— Поліна, — його голос став м'якшим, але в ньому відчувалась стіна, яку я не могла пробити. — Невже тобі мало того, що ти зараз переживаєш? Мало хвилювань за сина? Не додавай собі ще й це.

— Я вже додала. Ти вже додав мені цього, коли не взяв слухавку, Еміре.

— Цієї розмови зараз не буде.

— А коли буде?

Він нічого не відповів, тільки міцніше стиснув пальці на кермі.

Машина продовжувала рухатися темними вулицями, а в моєму серці зростав холод.

Це так відчувається початок кінця?

Ще вчора я була впевнена у своїй родині, як в єдиній константі, що втримається попри всі негаразди в світі. А зараз… Зараз впевненість залишилась тільки в одному: мій коханий чоловік майстерно мені бреше. Скільки часу?

Машина плавно заїхала на територію нашого житлового комплексу, і автоматичні ворота повільно роз’їхалися в сторони.

Емір завжди обирав найкраще: найкращі машини, найкращий будинок, найкраще життя.

Наш будинок був частиною елітного комплексу, де кожен мешканець знав, що його простір охороняється так само ретельно, як банківський сейф. Але зараз ці стіни, високі паркани й камери не давали мені ані грама спокою.