РОЗДІЛ 1

В день, коли мій єдиний син мав померти, чоловік розважався з іншою жінкою.

Я сиділа в лікарняному коридорі, відчайдушно стискаючи в руках телефон.

Серце калатало так голосно, що не було чутно ні дзвінків у приймальні, ні приглушених голосів лікарів.

«Ви мати Адама Алієва? Він в першій лікарні, потрапив у аварію», — жіночий голос ще й досі відлунював в моїй голові. Не пам’ятаю як тоді я все покинула і дісталась до лікарні, мене турбувало тільки одне: мій син живий?

Флешбеки, як зламаний фільм, постійно прокручувалися в думках.

— Я мати Адама Алієва, що з ним? Де він? Допоможіть! — видала я тільки-но влетіла у хірургічне відділення.

— Не треба так кричати, заспокойся, — стала на моєму шляху низенька жінка старшого віку. Синій халат та погляд господині говорили про те, що жінка працювала тут санітаркою.

— Де мій син? Що з ним?

— Там спитай, — вона вказала рукою у  двері з табличкою «Ординаторська». — Але не галасуй, або вижену.

Я навіть не дослухала її до кінця, за хвилину вже була в кімнаті.

— Адам Алієв. Що з ним?

— Ви?

— Його мати.

Лікар, чоловік із темними колами під очима, навіть не встав з-за столу:

— Вашого сина збила машина. Його стан важкий, — він зробив паузу, наче намагався знайти слова, які б мене заспокоїли, але не надто старався, бо їх не було. — Він зараз в операційній. Наші найкращі хірурги працюють, але…

Я впала на стілець, що так зручно опинився поруч, ноги не тримали. Тіло затремтіло так, що я ледь не випустила сумку.

«Але»… Це прокляте «але». Воно зависло в повітрі, як сокира, що ось-ось впаде мені на шию аби відтяти голову.

— Чи він… чи він буде жити? — запитала я пошепки, губи пересохли, язик відчувався чужим в роті.

— Удар був сильним. Його права легеня пробита, кілька ребер зламані. Ще серйозний крововилив через черепно-мозкову травму, і…

Його голос потонув у гуркоті крові, яка пульсувала в моїх вухах. Усе, що я зрозуміла, це те, що мій Адам зараз бореться за життя. Він сам-на-сам зі смертю, там, де не має бути звичайний тринадцятирічний хлопчик.

Тепер я знову сиділа в коридорі, стискаючи в руках телефон, але ніяк не могла додзвонитися до Еміра.

— Та де ж ти? — прикусила нижню губу я після чергової невдалої спроби повідомити чоловіка про те, що сталось.

Він був мені потрібен. Моя опора. Мій захист. Мій коханий.

Такий надійний і сильний, впевнений у собі та всьому, що робить. Як я впораюсь з цим сама? А якщо Адам… помре?

Навіть просто думки про це викликали у мене паніку.

Кожна секунда здавалася вічністю. Нарешті, після кількох гудків та не знаю якої за рахунком спроби додзвонитися, слухавка піднялася.

— Алло? — пронулав жіночий голос. М’який, солодкий, майже ніжний.

Я не могла говорити, неначе раптом втратила цю здатність.

— Алло? Ви мене чуєте?

— Де Емір?

— Він зараз… зайнятий, — відповіла жінка. І ці два слова прозвучали, як вирок. Вона навіть не приховувала усмішки в тоні.

— Хто це? — холод пробігся моєю спиною.

— Це, мабуть, Поліна? — вона не чекала моєї відповіді.

— Звідки ви мене знаєте?

— Емір зараз не може говорити, зайнятий. 

— І чим це таким він зайнятий?

Я зірвалася на ноги, на мить навіть забувши, що перебуваю в коридорі лікарні.

— Нашими дітьми.

— Що? Хто це?

— Його дружина, — гордо видала жінка. — Тож тобі, Поліна, доведеться зачекати, коли Емір готовий буде приділити тобі увагу.

Сказавши це, вона кинула слухавку.

Дружина? А я тоді хто?

Телефон випав із рук і голосно вдарився об підлогу. Повітря стало густим, і я не могла вдихнути. У моєму житті все тріщало по швах.

«Зайнятий». У той час, коли наш син бореться за своє життя, він… зайнятий. З дружиною і дітьми.

Лікар вийшов із операційної. Його обличчя було серйозним, і втомленим. Так виглядають люди, які повинні повідомити погані новини.

Моє серце зупинилось у ту мить, коли чоловік підійшов до мене.

— Адам… Він… — договорити я не змогла, сльози підступили до горла і змусили мене задихнутися від передчуття невимовного горя.

— Ми зробили все можливе. Наступна доба буде вирішальною.

— Можна мені до нього? — я знову могла дихати: живий.

— Він в реанімації. Вас покличуть, коли можна буде побачити сина.

Він говорив ще щось, але я більше не чула. Я дивилася на двері, наче могла проникнути крізь них і побачити Адама. Його тіло, підключене до апаратів. Його обличчя, бліде й беззахисне.