Глава 4

Минула ніч. Глава від Соломії

Я подивилася в дзеркало. Візажист запитала:

— Вам все подобається?

— Так, макіяж не поганий. Звісно, за ці гроші ти мала зробити мені щось цікавіше, але я вже не маю часу.

Я швидко поглянула на годинник. Уже час на примірку сукні.

— До побачення, — сказала візажист.

Я вийшла на вулицю сіла в машину і поїхала до салону. На дорозі шалені пробки. Ну що за чорт! Телефон задзвонив. Оксана. Я скинула трубку, але вона подзвонила ще раз. Цього разу я підняла.

— Ти що, тупа? До тебе не доходить, що якщо людина збиває дзвінок, значить вона зайнята?

— Вибачте, пані, але у мене мама потрапила в лікарню, тому мені потрібно терміново їхати. Я більше не можу сидіти з Соломією.

— Це абсолютно твої проблеми, що в тебе там сталося! Ми за що тобі платимо взагалі?

— Пані, я дійсно маю бігти. Коли ви зможете приїхати додому?

— Як ти мене достала! Треба буде урізати тобі зарплату, раз ти у нас така ненадійна особа!

— Так коли ви будете, пані?

— За годину.

— Але мені терміново…

Я перебила її:

— Мені пофіг, що тобі треба! Ти сидітимеш з Соломією ще годину! Якщо ти підеш, у тебе будуть серйозні проблеми!

Я скинула трубку. Ця сука, мене просто бісить!

Нарешті я приїхала до салону, вийшла з машини і швидко зайшла всередину.

— Добрий день, пані Аліно, — привітала мене консультант.

— Неси сукню бігом! Я не маю часу на твої дурні розмови!

— Так вже несу, — швидко відповіла вона, й побігла за сукнею.

— Ось ваша сукня, — сказала консультант.

Я швидко схопила сукню і пішла в примірочну.

— Вам усе подобається?

— Так, сукня гарна, — відповіла я, не звертаючи на неї уваги. — Ну чого ти стала? Неси термінал, я маю їхати!

— Уже несу, — знову поспішила вона.

Вона принесла термінал. Я швидко розрахувалася, забрала сукню і пішла.

Сіла в машину і подзвонила Таймару.

— Коханий, коли ти будеш вдома?

— Я буду о 23:40, точно не швидше.

— Тоді я зараз привезу тобі Солю.

— З якого це дива?

— У Оксани там хтось помер чи збирається померти, я не в курсі. Їй треба швидше піти, а в мене плани, і виходить, що нема кому посидіти з Солею.

— Ти з нею залишишся.

— Але…

— Це не обговорюється! — перебив мене Таймар. Він скинув трубку.

— Урод!

Я поїхала додому. Не встигла навіть зайти до будинку, як біля дверей мене вже чекала Оксана.

— Добрий вечір, пані, я поїхала.

— Стій! Де Соля?

— У своїй кімнаті, — сказала Оксана і швидко побігла наверх.

Я зайшла в будинок і пішла до кімнати дочки.

— Солю, вдягайся, ми йдемо в клуб.

— Матуся, куди ми їдемо?

— Ти що, оглухла? У клуб!

— Я не хочу, давай краще по малюємо.

— Ти що, мене не почула? Бігом! Втягнула червону сукню і пішли.

— Не хочу, не піду, — вона почала плакати.

— Добре, не йди. Тоді до 23 ти залишишся сама вдома!

Я вийшла з її кімнати і спустилася вниз.

— З ще більшою істерикою: «Добре, мамо, я вдягаюся, почекай!» — вона бігала по кімнаті.

— У тебе п’ять хвилин! — сказала я.

Сіла на диван і почала дивитися в телефон. Ольга, яка саме проходила повз:

— Добрий вечір, пані, вам щось треба?

— Відвали! — відповіла я.

Вона обернулася і пішла.

— Ти там, де Соломіє?

Через кілька секунд Соломія почала спускатися сходами вниз.

— Я все! — сказала вона.

— Чудово, — беручи її за руку, повела до машини. Посадила на заднє сидіння, сіла за кермо і ми поїхали.