Глава 2

Таймар

Як тільки ми зайшли в кабінет, я не став витрачати час і відразу перейшов до справи. Мій погляд був холодний і рішучий, а голос — строгий:

— Я бачу, ти по хорошому не розумієш, тому буде по поганому. Від сьогодні на свої потреби ти заробляєш сама.

Аліна подивилася на мене з подивом, але її голос став різким:

— Не смій говорити зі мною в такому тоні!

— Ти ж по хорошому не розумієш, — відповів я, не знижуючи голосу. Вже втомився від її капризів.

Аліна знову запитала, вже з дратівливістю в голосі:

— Ти поставив мені ліміт на карті, а тепер ще й кричиш. Це по-твоєму нормально?

Я тільки знизав плечима, повільно і холодно відповів:

— То ти це мені на зло зробила, так?

Аліна важко зітхнула, її обличчя стало ще більш блідим:

— Ні, ми просто не знали, де ще можна зібратися, тому вирішили трохи посидіти в нас.

Я відповів, не стримуючи сарказму:

— А що, у твоїх подруг шлюх не було місця?

— Не смій так називати моїх подруг, я ж Олега якось терплю, — сказала Аліна, роздратовано.

Я посміхнувся:

— Терпить вона, звісно.

Аліна не витримала:

— Я не піду працювати, можеш навіть не розраховувати на це.

— Добре, люба, можеш не працювати, але твою карту я більше поповнювати не буду, — сказав я, не зраджуючи рішучості.

Аліна злостиво звела брови і знову обурено вигукнула:

— Ти гад!

Я не міг більше терпіти ці її закидони, і без жодних вагань вилетів з кабінету. Підійшов до великих дверей, забрав у діджея мікрофон і спокійно, але жорстко сказав:

— Розходимося усі! За 5 хвилин тут не повинно бути нікого, інакше з вами буде розмовляти поліція.

Аліна стояла біля дверей кабінету, просто дивилася на мене, але не реагувала. Гості почали швидко покидати будинок, музика нарешті стихла.

Я почув, як моя донька підбігла до мене. Вона підняла погляд, її очі світліли радістю, коли побачила мене:

— Татку, ти вдома?

Я взяв її на руки, поцілував у лоб і ніжно відповів:

— Так, сонце, я вже вдома.

Вона ображено піддула губки і сказала:

— А мама сказала, що ти будеш пізно.

— Мама помилилася, — я відчув, як її обличчя засяяло від радості.

— Ти обіцяв, що ми підемо в парк, — нагадала вона.

— Я пам’ятаю, сонце. Біжи в кімнату і скажи Оксані, щоб вдягнула тебе в парк, — сказав я, помітивши, як вона дивиться на Аліну, яка все ще стояла незадоволено біля дверей кабінету.

-А мама також піде?

— Ну, звісно, мама йде з нами, — додав я, і дочка, радісно підскочивши, вигукнула:

— Ура, мама йде з нами!

Аліна поглянула на мене поглядом, сповненим гніву, але промовчала. Я пустив дочку і вона побігла до своєї кімнати.

Я підійшов ближче до Аліни, її обличчя було червоним від обурення.

— Ти сьогодні граєш роль ідеальної дружини, і тільки спробуй, щоб дочка плакала через тебе, — сказав я, не залишаючи їй жодних сумнівів.

Спустившись донизу, я побачив, як Оля бігала між кімнатами, намагаючись привести будинок в порядок. Я покликав її:

— Олю!

— Так, пане Таймар?

— Поки нас не буде, викличеш клінінг, — сказав я, виходячи з кімнати.

— Добре, як скажете, — відповіла вона.

Тим часом з другого поверху спустилася донька з Оксаною.

— Пане Таймар, я йду з вами, — спитала Оксана.

— Ні, Оксано, ви на сьогодні вільна. Ми проведемо день у трьох, — відповів я.

Оксана кивнула, чітко розуміючи, що їй більше нічого робити. Вона попрощалася з Соломією, погладивши її по голові.

— Бувай, сонце, до завтра, — сказала вона і пігла на вихід.

— Папа! — вигукнула Соломія, підбігши до мене.

Я посміхнувся, і вона сіла на мої коліна.

— Татку, дивися, я беру щось з собою! Теді і ось таку качечку! — сказала вона, радісно тягнучи іграшки.

— Бери, радість моя, — посміхнувся я.

— А де мама? Вона що, передумала йти з нами? — запитала вона, її очі стали трішки сумними.

— Ні, сонце, мама не передумала. Просто вона вдягається, — пояснив я.

Я гукнув Аліну!

— Ти скоро?

Аліна, вийшовши з кімнати, мовчки відповіла:

— Йду, йду, — і спустилася на перший поверх.

— Ти вже завів машину? — запитала вона.

— Ми йдемо пішки, — відповів я, вперто.

— Я нікуди не піду пішки на каблуках, — сказала Аліна з роздратуванням.

Я посміхнувся, відчуваючи, що її це ще більше роздратує:

— Ну, звісно, що ти не підеш пішки на каблуках. Ти негайно знімеш цю сукню з підборами і одягнеш спортивний костюм і кросівки. У тебе є дві хвилини.

В її очах я побачив обурення, але мені було все одно. Вона зітхнула і знову пішла на другий поверх.

Через п’ять хвилин вона спустилася у чорному спортивному костюмі та білих кросівках.

— Я готова, — сказала вона.

— Ура! — вигукнула Соломія, і підбігла до неї.