ГЛАВА 4. Чіназес!

Валентина не здавалася. Як і Катя. П’ятнадцятого січня мало відбутися третє побачення з сімдесяти семирічним Анатолієм. Він ніколи не був одружений, але має дві доньки.

– Радіоведучий! – згадувала жінка опис, який надіслала їй Катя.

В уяві лунав мелодійний, поставлений голос. Давно, ще коли у кухні висів брехунець, Валя заслуховувалася радіоп’єсами. Так і готувати було веселіше, і прибирати швидше.

У тролейбусі жінка подумки малювала охайного, імпозантного чоловіка у костюмі трійці. Тож дуже здивувалася, коли на зустріч прийшов літній пан з пофарбованою бородою, у шкіряній куртці, кепці та рюкзаком за плечима.

– Тоха! – протягнув їй руку.

– Перепрошую? – не зрозуміла жінка.

– Анатолій Маркович. А для тебе просто – Тоха.

– А… А я… Валя, – представилася. А сама не могла відвести погляду від його темної бороди. Цікаво, як часто він її фарбує?

– Холодно сьогодні, – він потер руки. – Може сходимо кудись? Тут є прикольне кафе з олдскульним вайбом.

Валентина кивнула. І дуже сподівалася, що Тоха поведе її у кафе, де оте інше, що він назвав виявиться пристойним і прийнятним.

– Як ти доїхала? Тролейбуси це такий треш!

– Я добре доїхала, – вирішила відповісти на те, що зрозуміла.

– А я живу у центрі. І до роботи близько, і двіж нормальний.

Жінка кивнула.

З острахом переступила поріг закладу. І коли зрозуміла, що це просто їдальня, зітхнула з полегшенням. Анатолій замовив за них обох. Що замовив? Валентина не зуміла пригадати. Але офіціант зрозумів її співбесідника і приніс якусь зелену бурду у високих склянках.

Що ж… Її вже лікували бовтанкою на основі собачої кропиви та відкривали чакри капустяним листом. Настав час пригощатися болотяною гидотою. На смак напій був кращий, аніж на вигляд. Проте Валентина не поспішала робити другий ковток.

– Розкажи щось про себе, – попросив чоловік. – Де і з ким живеш?

– Сама. Чоловік помер. Діти виросли та роз’їхалися.

– Отже, ти сігма. – Валя вже хотіла запитати, чи часом Анатолій не образив її, коли він продовжив. – А я норміс.

Від ніяковості жінка опустила голову та знову ковтнула тієї болотяної рідини.

– Мені сімдесят сім, а я досі працюю на радіо. Деякі мої колеги вважають, що це крінж, але що з них взяти – зумери. Але все чіназес, – усміхнувся.

Не даремно Анатолій працював ведучим на радіо. Йому вдавалося підтримувати розмову навіть тоді, коли співбесідник мовчав. І це було добре. Бо бувши безголосим слухачем, Валентина не показувала, що не розуміє й половини того, про що їй розповідає чоловік.

Говорив Тоха цілу годину. За цей час Валентина навіть побачила дно склянки й там не було ні водорості, ні жабуриння. Скориставшись тим, що і чоловік чмокав свій напій через трубочку, жінка запитала:

– А давно ви повернулися в Україну?

– Повернувся? Оце рофл! Та я за межі області не виїжджав десять років! А чому ти вирішила, що я був за кордоном?

– Просто ви стільки іноземних слів вживаєте.

Чоловік весело розсміявся.

– Це сленг. Аби бути ближчим до зумерів, тобто до молоді.

– А…, – нарешті зрозуміла.

– Хіба тобі не хочеться бути в тренді? Не хочеться скинути з плечей років тридцять?

Жінка задумалася.

– Ні, – щиро відповіла. – Мені подобається мій вік. Я з приємною ностальгією згадую ситцеві плаття та вальс у парку. Досі печу на Великдень паски, а не крафіни. І вважаю, що людину прикрашають не бренди та гроші, а ввічливість та доброта.

Анатолій трохи розгублено усміхнувся. Розмова ще тривала – про музику, яку Валентина не слухала, про меми, які вона не бачила, і про життя, яке, здавалося, вони проживали в різних часових поясах. Вона чемно слухала, він дивно жартував, і все було легко та ненав’язливо.

На прощання вони потиснули одне одному руки. Анатолій сказав, що вона приємна жінка, але не його формат і їм краще залишитися у френдзоні.

Валентина погодилася, хоча й не все зрозуміла. Проте нутром відчувала, що він не її душевний друг. Аж надто вони різні.

Вдома вона заварила собі чашку чаю, – чорного і надто міцного, а не болотяного і густого. Увімкнула улюблений серіал та разом з детективом Коломбо поринула у розслідування. І попри невдале побачення почувалася щасливою. Або, як сказав би Тоха, – все чіназес!