ГЛАВА 2. Гвоздики з ароматом корвалолу

Очевидно Катя була майстром своєї справи. Бо вже третього січня Валентина збиралася на перше побачення за останні… п’ятдесят років?

Все, що дівчина повідомила їй про супутника: йому сімдесят сім, колишній професор математичних наук, вдівець і має двох синів.

– Боже мій! – схвильовано видихнула Валентина та вкотре змінила берет на капелюшок. – Професор! – згадала.

Стала перед дзеркалом у коридорі. Нафарбувала тонкі губи кораловою помадою, яка за тоном була дуже схожа на ту, якою користувалася Катя. Приснула кілька разів духами, що подарувала внучка. Взяла сумку зі зламаною блискавкою, що дісталася їй від невістки. І сміливо вийшла з дому.

Аркадія Петровича, – кавалера якого їй на сватала Катя, – Валентина впізнала відразу. По-перше, ще з салону вона бачила чоловіка, який витягнув з кишені лупу та вивчав номер тролейбуса. А по-друге – він був з квітами!

Жінка вийшла з тролейбуса та попрямувала просто до нього.

– Аркадій? – несміливо почала. – Я Валентина.

– Доброго дня, – вручив їй три червоні гвоздики, які яскраво виділялися на фоні засніженої зими. – Це вам. Гвоздики – безпечні квіти для алергіків.

– Дякую, – ніжно притиснула до себе бутони. – Прогуляємося? – запропонувала.

Може це й було смішно чи наївно, але жінці так хотілося похизуватися перед незнайомцями. Ось вона, пані на восьмому десятку, гуляє з літнім джентльменом під руку, ніби й немає за їхніми плечима стільки років. Їй хотілося показати, а головне відчути, що і літні люди сміються і весело проводять час. Та й гвоздики не бояться морозу. Але…

– Я б залюбки. Однак у таку погоду у мене коліна ниють. Може краще проведемо час у кав’ярні?

– Звісно! – радісно погодилася.

Жаліючись на погоду, Аркадій провів Валентину до затишного і безлюдного кафе. Як тільки жінка зайшла в середину, відразу сп’яніла від аромату кави та тістечок. До них підійшла офіціантка та люб’язно провела до столика.

– Ось тут дуже гарно, – мовила панянка. – З вікна відкривається чудовий вигляд на вулицю.

Валентина вже поклала на стілець свою сумку, коли чоловік невдоволено проказав:

– Тут ми не сядемо! Он які щілини у вікнах. Нас продує!

Валентина скоріше спантеличено, аніж згідно кивнула.

– Тоді прошу сюди, – офіціантка вказала на столик під стіною.

– Під кондиціонером? Ще гірше. У мене відразу з’явиться нежить.

Юнка прикусила щоку з середини, аби не бовкнути зайвого. І Валентина зробила теж саме.

– Може вам буде зручно там? – підвела гостей до дальнього кутка.

Аркадій нічого не сказав. Проте сів. І Валентина сприйняла це як згоду. Офіціантка залишила меню та відійшла.

– Тут темно, наче в норі! Я відчуваю себе кротом! Нічого не бачу! Що там пропонують у меню?

Валя коротко переказала пропозиції. Аркадій замовив собі трав’яний чай, а його супутниця попросила каву та медове тістечко.

– Кава о третій дня? – здивувався чоловік. – А ви авантюристка, Валю. У мене лише від цього смороду почалася тахікардія! Та ще й тістечко… А як же діабет?

– У мене немає діабету.

– А коли ви востаннє міряли цукор в крові?

– Та давно. Ще як проходила обстеження минулого року…

– Як же можна так легковажити здоров’ям? Я от щоранку користуюся глюкометром.

– У вас діабет? – співчутливо запитала.

– Ні. Але може з’явитися. А що у вас із тиском?

– Тиском? – перепитала. – Нормально.

– Нормально – це не показник, – повчально мовив Аркадій Петрович. – Нормально у всіх різне. От у мене, наприклад, сто двадцять на вісімдесят – це вже тривожний дзвіночок. А пульс?

– Я не рахувала, – Валентина несміливо всміхнулася.

– Дарма. Пульс – це серце, а серце – це життя.

Він поклав долоню собі на зап’ястя і заплющив очі. Валентина дивилася на нього й намагалася не зітхнути.

Офіціантка принесла замовлення. Запах кави повернув Валентину до реальності. Вона зробила маленький ковток і заплющила очі від задоволення.

– Гаряче! – стривожився Аркадій Петрович. – Обережно. Опіки стравоходу – це не жарти.

– Я все життя п’ю гарячу каву, – тихо сказала Валентина.

– Ось тому люди й не доживають до дев’яноста, – зітхнув він.

Чоловік зробив ковток свого чаю, зморщився і дістав з внутрішньої кишені маленький флакончик. Крапнув собі у напій кілька крапель.

– Корвалол, – пояснив. – Для профілактики. Давайте і вам накапаю. Тільки не у каву. Наберіть ложку цукру і я…

– Ні, дякую. Моє серце в порядку, – промовила щиро. Бо Аркадій зворушив лише її нерви, а не душу.

І доки в повітрі ширився запах валеріани та спирту, поспішила змінити тему.

– А ви давно вдівець?